18

 В обід ми нормально перепочили, а надвечір я виповзла надвір після сну ще трохи сонна й розпатлана.

Перше, що впало мені в очі, — Алтеа. Він сидів на дерев’яному ящику біля сараю з таким незворушним виглядом, що старі дошки під ним перетворювалася майже на трон. Темне волосся ворушив вітер, погляд був спокійний і холодний, а весь його вигляд випромінював абсолютну впевненість у власній величі.

Та увагу привертав не сам демон. А кури навколо нього. Більш того, вони здавалися навіть щасливими. Одна курка майже вмостилася йому на ногу, а друга так нахабно тулилася до його боку, що мені стало не по собі. Перед очима одразу спливли коти, які втрачають залишки гідності від котячої м’яти.

Саме ця картина змусила зупинилася на порозі, примружитися і кілька секунд просто дивитися на них. А потім я спитала у демоняки, чому ці створіння поводяться так, ніби він їхній божок.

— Бо вони знають, — з дуже гордим виглядом мовив Алтеа, навіть не повертаючи голови. — Тварини завжди відчувають силу.

Одна з курей одразу кудкудакнула й потерлася об його чобіт.

Я глибоко вдихнула. Господи боже, дай мені сил! Мене й раніше насторожували ці пекельні створіння, а тепер вони остаточно перейшли на сторону демона. Продати їх, чи що? Але Марк потім почне ставити питання. Доведеться поки терпіти цей курячий культ.

— Знову ти займаєшся дурницями, — сказала я, вже остаточно приходячи до тями. — У нас сьогодні ще купа роботи. Треба полити город, а потім будемо варити абрикосове варення.

На слові “варення” Ал нарешті подивився на мене.

— Ти знову хочеш змусити мене працювати?

— На хвилиночку, ти теж тут живеш, їж, спиш.  — нагадала йому, демонстративно загинаючи пальці. — Таке проживання безкоштовним не буває.

Він невдоволено стиснув губи, але все ж підвівся. Кури трохи розступилися. Щоправда, одна особливо нахабна одразу залізла лапами йому назад на взуття. Я це чудово бачила. Боже. Кури реально обожнюють Верховного демона.

— Ти обмежуєш мій потенціал. Я міг би вже зараз збирати армію демонів, а не носитися по городу.

— Зараз в твоєму розпорядженні тридцять соток, — відрізала я, аби припинити потік його нового ниття. — Це теж відповідальність. Тому не розумію про які обмеження торочиш. До того ж, навчися чомусь новому!

Я задоволено розвернулася до грядок і вже на ходу кинула через плече, анітрохи не приховуючи знущальних інтонацій в голосі:

— Ходімо, полководцю. Твоя лійка чекає.
***
Сонце вже не палило так безжально, але легше від цього не ставало. Це ж не сучасний крапельний полив — тут усе по-старому. Йдеш до криниці, набираєш у відра води й поливаєш кожен кущик окремо. Тому з городу я повернулася майже знесилена. Руки гули від втоми, спина боліла так, що вже перестала її нормально відчувати, а в голові крутилася лише одна думка: сільське життя — це нескінченний цикл “полий, виполи, повтори знову”.

Не встигла дійти до двору, як позаду почувся знайомий, трохи роздратований голос:

— Чому ти не дозволила мені скористатися магією?

Навіть не думала обернутися. Алтеа ішов слідом, такий самий втомлений і невдоволений, як і я. Волосся розтріпалося, сорочка прилипла до спини, а сам демон не розумів, нащо тягати ці важкі відра? Це безглуздо.

Я зупинилася, повільно розвернулася і подивилася на нього тим самим поглядом, яким дивляться на людину, що пропонує дуже дурну ідею з повною впевненістю у власній геніальності.

— Бо в селі, — гмикнула я, — ніколи не знаєш, хто й де тебе побачить.

— Абсурдні правила.

Вирішила ніяк не відповідати. Лише пирхнула.
Для демона, який звик вирішувати проблеми вогнем і силою, людські правила справді могли були дурними. Втім, сперечатися більше Ал не став. І це вже можна вважати маленькою перемогою.

Коли ми дісталися двору, я трохи ожила в тіні старої груші. Під деревом стояли великі ящики з пахучими абрикосами, поруч лежав широкий таз, і сам вигляд усього цього одразу натякав: відпочинок нам тільки сниться.

Оглянувши фронт майбутньої роботи, сказала принести два відра води. Ал застиг, бо не розумів, для чого його знову гонять до роботи.

— Ми будемо мити абрикоси.

— Мити… — він повільно повторив, ніби пробував це слово на смак. — Навіщо їх мити?

— Потім будемо їх чистити.

— Чистити?

Він дитина? Чи к них там в пеклі їх узагалі не вчили базовим речам?

— Так, виймати кісточки, — я усміхнулася, хоча межа мого терпіння вже підходила до небезпечного показника. Ще трохи й почнеться сіпатися око.

— Тц, — зітхнувши, він неспішно провів рукою по волоссю, — а все можна вирішити одним помахом руки.

Я підняла на нього непроникний погляд, в якому також читалося море роздратування, й заявила, що зараз теж усе вирішу одним помахом ноги. Запала дуже виразна тиша. Ал на цей раз не уточнював подробиці. Бо й так усе зрозуміло.

Потім він тяжко зітхнув і розвернувся до криниці.

— Уже несу воду, хазяйко.

Я дивилася йому вслід із ледь помітною усмішкою. Людина може звикнути до всього. Навіть демон — до роботи на городі.