6.

 ***
Ще через півтори тижні до роботи були готові обоє: новенькі інструменти та здоровий лиходій. Я почувалася так, ніби потрапила до раю, почувши новину про самопочуття Марка від місцевого лікаря. Тепер потихеньку можна включати його в роботу, а її тут хоч греблю гати.

Наступного дня о п'ятій годині щаслива пішла будити майбутнього фермера.

– Марко! Підйом!

Зранку випромінювати радість я не звикла, однак, довелося контролювати голос та вираз обличчя. Все ж хотілося  прищеплювати моєму лиходію любов до фізичної праці в городі, а не роботу з-під палки. Тому всміхаємося найбільш приємною для ока усмішкою.

– М-м. — Щось незрозуміло й сонно пробуркотів він, після чого таки розліпив одне око. – Ріно? В чому справа? Не світало ще навіть, — резонно відмітив хлопець.

– Як в чому? Ти одужав? Одужав! То пора братися за роботу! — Відповідь була енергічною і з широкою усмішкою, наче я повідомляю, про виграш у мільйон доларів.

Але новина Марка навряд порадувала. Дивіться яке похмуре й кисле обличчя. Знаю, хлопче, знаю! Мені теж йти полоти бур'ян не до вподоби. Проте, ти перший мене сюди притягнув і вибору тепер не маєш.

Я виконаю задумане і обов'язково зроблю з тебе людину...кхм...маю на увазі,  фермера! Марно пручатися.

– У нашій справі один день годує цілий рік! — Сказала улюблену фразу бабусі. — Даю  п'ятнадцять хвилин. Не барися!

Хоча я вдавала з себе милу старшу сестричку, але спробуй він не підкоритися і довелося б переходити до більш радикальних дій.

Марк зберіг нам обом час і нерви, бо вийшов з хати через десять хвилин. Виглядав хлопець заспано і трохи розгубленно. В зовнішності теж не залишилося ані сліду демонічних проявів, до того ж, я оновила його зачіску ще в перший день нашої зустрічі. Довге волосся тут здебільшого носили аристократи. У селян воно рідко сягало навіть плечей, та й тоді його зазвичай зав’язували, аби не заважало.

 Коротка зачіска відповідала середовищу, в якому нам існувати. Я подбала про маленькі деталі, але чи дійсно картинка зміниться і факт його демонічної сутності не вилізе якось інакше?

– Сестро? — всміхнувся хлопець, не розуміючи, а чого я витріщилася на нього.

– Нічого. — Похитала головою у відповідь. – Ходімо.

Все-таки про перетворення на злого демона мови не йде і зараз він був милою дитиною, яку зацькували та ледь не вбила його власна родина. А я головна причина його страждань, бо написала книгу та створила цю жахливу сім'ю.

Зітхнула. Треба притримуватися зайнятої раніше позиції. М'які слова ламають кістки.

Вручивши інструмент для прополки хлопцю, я по дорозі почала йому пояснювати де і під що у нас будуть грядки.

– Сестро, а чому ми робити це маємо? — Питання Марка було несподіванкою.

– Бо ми робили це завжди. – Збрехала я, не кліпнувши оком. – На новому місці більше роботи, але, коли ми приведемо усе до ладу, тобі сподобається!

– А не можна для цього найняти когось?

 Не спрацювала обіцянка. Гаразд. Змінюємо тактику.

– Ми витратили майже усі заощадження на цей будинок та меблі. А ще треба купити насіння для посадки і було б непогано завести курчат. Не кажучи вже про харчування. — Перелічувала я, вкотре згадуючи слова бабусі. Чотири роки життя у неї в селі можна назвати важкими, але в той же час, її поради допомагають навіть зараз. Я похитала головою. – Зайвим грошам взятися нізвідки, тож виходить і платити робітникам не можемо. Треба затягнути пояси та працювати!

Далі перейшли безпосередньо до справи. Робота Марка була незграбною і зі сторони могло здатися, що він не знав з якої сторони підійти до тієї трави. Та, завдяки підказкам і моєму вправному керівництву, він швидко втягнувся, а робота стала ефективнішою. Аж дивитися любо.

«Золота дитина! — витерла я подумки сльозу гордості».

Через декілька годин ми закінчили підготовку грядки під картоплю і місце виблискувало чистотою. Краса. Траву ще доведеться перенести в тінь, бо я планувала зробити компост.

Глянула вгору й примружилася. Сонечко вже було високо в небі і припікало, а працювати в спеку — то тільки мучити людину. Зараз підемо обідати,  відпочивати, а ввечері повернемося.

– Сестро, я зрозумів звідки в мене на руках мозолі.

– Га? — Я немов зачаїлася, почувши несподівану фразу Марка.

– Робота на городі важка. — Все ще роздивляючись свої долоні, він з розумінням справи покивав головою.

Фух. Подумки видихнула з полегшенням. 
Ні, хлопче, вони в тебе від постійних тренувань з мечем. Але такі дрібниці, як мозолі, не викликають питань, коли живеш в селі.

Боже, чи я не геніальна? Не усвідомлюючи того, продумала все!

***

Пізніше, я запитала Марка, чого б йому хотілося на обід і, отримавши у відповідь: "будь-що приготоване сестрою буде смачно", зупинилася на звичайному супі з макаронами. Добре, що останнє купила в магазині продуктів з Землі і не доведеться їх робити самим. Я не настільки вправна.

Дістала усе потрібне та почала командувати:

– На тобі чистка моркви, цибулі та картоплі.

– На мені? — така заява явно була неочікуваною для Марка.

– Зазвичай, ми ділимо усі обов'язки, але ти хворів і я  займалася усім сама. –Пояснила та люб'язно посунула миску вже з помитими овочами й ножем до нього: — Розраховую на твою допомогу!

Сказати чесно, я займалася приготуванням їжі, тому що вибору іншого не передбачалося. Ресторани далеко, доставки немає, як і напів фабрикатів, а їсти хочеться три рази на день. У Марка ніяких дефектів немає і руками вміє користуватися, тож готувати сама більше не збираюся.

Він продовжував роздивлятися картоплю й ніж, як восьме диво світу. Подумки зітхнула. Навряд чи син герцога колись її чистив, або взагалі займався побутовими справами. Довелося взяти одну картоплину та наочно показувати, що від нього хочуть. Марк розуміюче кивнув, але на ділі у нього  виходило погано і під кінець від овочів залишилася  половина. Увесь час я вмовляла себе проявити терпіння (багато терпіння!), не дратуватися та не забирати його роботу, бо, на мою думку, зроблю швидше та економніше.