5

 ***
У четверг довелося йти до старости, попереджати про доставку меблів та з усмішкою просити його дозвіл. Останнє було обов'язковим! Якщо ти не мешканець села, потрапити сюди без письмового дозволу старости неможливо. Для головних героїв було дивом натрапити в лісі на  його родину і вони ж провели їх всередину куполу.

Завдяки знанням маленьких дрібниць, на зразок, дружби старости села та мера найближчого міста Ролат, я влаштувала зустріч з паном Олсоном через його друга. Звичайно, витрати були немаленькі, але врешті-решт вони окупилися і я анітрохи не шкодую.

В п'ятницю встигла приготувати поїсти, перевірила стан Марка, після чого ми разом поснідали в його кімнаті. Зазвичай я постійно кудись бігла, щось робила, а він, за винятком невеликих прогулянок, увесь час проводить в чотирьох стінах. І книг цікавих у нас немає. Ех, в такі моменти шкодую про відсутність смартфонів та інтернету. Одразу стільки всього можна знайти, щоб не нудитися.

– Сьогодні будеш спати на новому ліжку,  —  повідомила йому, збираючи брудний посуд на тацю.

Марк запитально глянув на мене і я з усмішкою розповіла про нові меблі. Його реакція на новину була досить сухою, він лише сказав: "О, добре".

Тц. Хлопець просто забув, що таке спати на зручному ліжку!

Домовлялися на восьму годину ранку, тому, до виходу з села, я прийшла на півгодини раніше. Про всяк випадок. Навіть, посуд залишила на кухні не митим. Однак, вже через п'ять хвилин пожалкувала про своє рішення. Один з охоронців намагався поговорити і, не дивлячись на відсутність інтересу з мого боку, він з блискучими очима базікав про важливість своєї роботи і як серйозно він до неї ставиться. А його колега ще додав про високу зарплатню і що він непитущий.

«Я наче не потенційний роботодавець,  —  пронеслася роздратована думка,  —  нащо так себе рекламувати?»

Голова боліла від купи невирішених питань, а тут вони з зайвою та нікому не потрібною інформацією. Я майже дійшла до точки кипіння, коли на горизонті показалися вози з нашим добром. Мій м'який матрац везуть! Ура! З сьогоднішнього дня сплю з комфортом!!!

Поганий настрій, як рукою зняло! Робітників зустрічала з усмішкою на обличчі, вони пройшли перевірку в охорони і ми швидко поїхали в сторону нашого з Марком будинку.

Добре,  що заздалегідь обговорила кількість вантажників з їхнім хазяїном. Старі меблі потрібно було винести за будинок (пізніше буду розбиратися з цією купою мотлоху), а на їхнє місце занести нові. Чотири працівники вирішили це питання за півтори години. Мені робота теж знайшлася: набрати води і мити підлогу, щоб ліжко чи шафу не ставити в пилюку.

А ще мала дивитися за станом Марка. Попри те, що уже міг підводитися з ліжка, він ще був слабким і питання з його кімнатою вирішували в останню чергу. Після чого я поспішила дати робітникам щось на зразок чайових та попрощалася з ними.

Закривши вхідні двері,  я повернулася в кімнату Марка, щоб навести там лад. Хлопець слухняно залишався сидіти в кріслі, як я й просила.

«На відміну  від демоняки проклятущого з нормальною версією Марка приємно мати справу! Аби тільки він знову не повернувся!».

Від однієї тільки думки про зустріч з демоном захотілося спочатку поплювати три рази через плече та перехреститися. Ну, або в зворотньому порядку. Головне, ніколи більше про нього не чути.

– Ріно,  —  звернувся до мене хлопець, коли я закінчувала надягати наволочку на подушку. Я озирнулася через спину і Марк похмурим тоном продовжив: – У нас немає батьків, ми були вимушені піти з нашого села через хворобу і у нас немає більше родичів, правильно?

Кивнула, не розуміючи,  до чого він хилить.

– А звідки тоді гроші на меблі з хорошої деревини?

Пальці стиснули подушку. От дідько. Чого раптом він став підозрілим? В голові застукотіла думка про мій можливий прокол, але швидко її відкинула та поклала подушку на ліжко.

– У спадок нам дісталися заощадження батьків.  —  Начепивши нейтральний вираз обличчя, нарешті повністю розвернулася в його бік. – Вони не були  бідняками, але гроші мають здатність закінчуватися і тому вирішила вкластися в наше майбутнє. Тут ми зможемо спокійно жити, працювати та не хвилюватися, що будемо їсти завтра.

Марк задумався.

Чи прозвучало моє пояснення достатньо переконливо? Погано продумана деталь могла стати фатальною помилкою.

Утім, хлопець не став більше допитуватися і погодився з моїм планом на наше подальше життя.

– Вибач, через втрату пам'яті усе навколо незнайоме. Іноді я відчуваю паніку, бо навіть власного імені не пригадую.

Ох. Погляд його був таким жалісливим, наче у побитої долею собаки. Я сама не помітила, як зробила крок в  бік Марка  і от рука вже обережно гладить його по голові.

– Ти не повинен відчувати вину за цікавість щодо нашого життя. Поступово усе повернеться до норми, а я незмінно залишатимусь біля тебе і допоможу знайти себе знову.

– Справді?

Марк стиснув іншу руку та глянув на мене знизу вгору. Темні очі сяяли, наче він раптом побачив світло в кінці нескінченного тунелю.

– Звичайно. Хіба до цього було інакше?

«Брешеш і не червонієш,  Каріно!  —  цокнула подумки язиком».

Але, що поробиш? В цьому житті кожен має крутитися, як може заради виживання.