Розділ 7: Трикутник

Він відсторонився від мене, залишивши після себе відчуття гарячого дотику на шкірі. Ми стояли в темряві, у коридорі, де єдиним джерелом світла було тьмяне освітлення з сусідніх кімнат. Його обличчя було приховане в півтінь, але я відчувала, як його погляд проникає прямо в душу. Між нами висіла тиша, насичена невисловленими словами і почуттями, які тільки що виплеснулися назовні.

— Сьогодні зранку, коли я знову побачив тебе поруч з Владом... — його голос був низьким і хрипким, немов від напруження. — Усе всередині мене перевернулося. Я не міг зосередитися, не міг знайти собі місця. І я зрозумів, що більше не можу тримати це в собі. Я хочу, щоб ти була поруч тільки зі мною.

Ці слова прозвучали майже як зізнання, просте і водночас складне, яке змусило моє серце прискорено битися. Він стояв так близько, що я відчувала його тепло, але між нами залишалася невидима відстань, яку було так важко подолати. Я відчула, як його рука знову торкнулася мого плеча, тепер набагато обережніше, ніби він боявся, що цей момент може зникнути.

— Я знаю, що це несподівано, — продовжив Максим, його голос трохи затремтів, але він швидко взяв себе в руки. — Але я не хочу більше чекати і спостерігати збоку. Ти для мене важлива, більше, ніж я сам розумів. І я хочу, щоб ти знала це.

Його слова лунали в голові, а кожне з них проникало глибше в серце. Я стояла мовчки, відчуваючи, як мій світ змінюється прямо тут і зараз. Він наблизився ще ближче, і я відчула, як його подих торкнувся мого обличчя, такий теплий і знайомий.

— Я хочу, щоб ти була тільки зі мною, Аліно, — його слова були майже шепотом, але вони відлунювали всередині мене з неймовірною силою. Вперше я відчув це, коли побачив вас разом біля школи, — його голос затих, ніби він зважував кожне слово, пригадуючи той момент, що став відправною точкою для всіх його переживань. — Я тоді намагався переконати себе, що це не має значення, що все це просто в моїй голові. Але тепер я не можу більше цього ігнорувати. Не зараз, коли все стало занадто очевидним.

Я вдивлялася в його обличчя, в ці очі, що світилися рішучістю та глибоким почуттям. Його слова відбивалися в моїй свідомості, знаходячи відгук у власних думках і переживаннях. Це зізнання не було просто словами — це було те, що він носив у собі вже довгий час, і тепер, нарешті, вирішив відкрити це мені.

— Максим... — я зробила крок ближче, поклавши руку на його груди, відчуваючи, як його серце б'ється під моїми пальцями. — Я навіть не уявляла, що ти це відчуваєш. Що тобі доводилося переживати, тримаючи все це в собі. Я теж не завжди була чесна з тобою, і, можливо, навіть із самою собою.

Ми стояли так близько, що я чула кожен його подих, кожне ледь вловиме биття серця. Моя голова була заповнена думками, почуттями, сумнівами і надіями, але все це здавалося неважливим у порівнянні з тим, що відбувалося зараз між нами.

— Але я не хочу, щоб ти думав, що між мною і Владом щось є, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Він просто друг, і більше нічого. Я хочу, щоб ти знав це. І я хочу дати нам шанс, бо ти для мене теж важливий. Дуже важливий.

Мої слова прозвучали тихо, але я знала, що він почув кожне з них. Це був момент, коли все змінилося, коли ми нарешті змогли говорити відверто, без приховувань і страхів. 

Ми стояли в тиші, яку наче огорнула невидима завіса, занурившись у власні думки. Слова, сказані лише хвилину тому, продовжували відлунювати в моїй свідомості, наче відлуння ударів у порожній кімнаті. Я відчула, як повітря між нами стало насиченим чимось невимовним, майже відчутним, коли раптом мої думки були перервані.

Телефон, який я тримала в руці, завібрував, висвітлюючи екран яскравим світлом. Це був дзвінок, і коли я подивилася на нього, на екрані висвітлилося ім’я пані Валерії. Усе в одну мить повернулося до реальності — відчуття часу, обов’язків, відповідальності.

— Пані Валерія... — прошепотіла я, ніби боялася зламати той крихкий момент, що завис між нами.

Максим напружено стежив за мною, наче чекав, що я зроблю далі. Його рука ще залишалася на моїй талії, але тепер цей дотик здавався обтяженим невимовним вантажем наших невирішених почуттів.

Я розблокувала телефон і побачила коротке повідомлення: «Конференція за п’ять хвилин. Підключайтеся». Моя відповідальність перед проектом тут же повернула мене до реальності. Я видихнула, відчуваючи, як тиск на моїх плечах знову наростає.

— Конференція з іншими учасниками, — промовила я, не відводячи погляду від екрану. — За п'ять хвилин.

Максим повільно відпустив мене, і я відчула, як тепло його руки залишило слід на моїй шкірі. Його погляд став серйозним, але тепер у ньому з'явилася нова рішучість, ніби наші слова, наша близькість тільки що змінили його світогляд.

— Тоді нам краще підготуватися, — сказав він, повертаючись до справи, але я відчула, що це був не кінець нашої розмови, а лише початок.

Я кивнула, швидко набираючи відповідне повідомлення на телефоні. Протягом кількох секунд ми обидва налаштувалися на робочий режим, але все ще залишалося те непорушне зв’язок між нами, що продовжував вібрувати на частоті наших сердець.

— Поговоримо після конференції, — додав Максим тихо, і я побачила в його очах обіцянку, яка тепер висіла між нами, як незримий місток, що зв’язував нас у цьому складному світі почуттів і обов’язків.

Я глибоко вдихнула і прийняла дзвінок, занурюючись у потік робочих питань, але думки про те, що сталося між нами, не давали спокою. Я знала, що наша розмова далеко не закінчена. На конференції також були присутні Ліза з Діаною. 

Конференція почалася рівно за п'ять хвилин, як і було заплановано. На екрані з'явилися обличчя знайомих колег: Ліза з її завжди ідеально укладеним волоссям і спокійним виразом обличчя, Діана з енергійними жестами й легким хвилюванням в очах, а також інші учасники проекту, які вже готували свої матеріали для презентації.

Першою почала Ліза. Її голос був впевнений і чіткий, як завжди. Вона показала своє інтерв'ю з жителями невеликого міста на півдні, де кожен камінь, кожна стара будівля мали свою історію. На екрані демонструвалися кадри затишних вузьких вулиць, що ніби перенесли глядачів у минуле. Ліза розповідала про старовинний будинок, де, за легендою, зупинялися відомі письменники. Її відео було пронизане меланхолією і любов'ю до минулого, і всі уважно слухали, захоплюючись її вмінням передати атмосферу місця.