Розділ 3: Заплутаність

Через три місяці

Пройшло два тижні, і сьогодні ми вилітаємо в Америку. За ці два тижні сталося стільки всього, що час пролетів непомітно. Рейс кожного разу переносили із-за погодних умов, тому ми виділяємо вже в середині весни. Я ні разу не бачила Максима, хоча постійно була в готелі та допомагала як своїм батькам, так і його. Чесно, я була дуже рада цьому: ніхто не підколював і не жартував. У мене було більше часу для себе і для допомоги іншим. Я також часто зустрічалася з Владом і допомагала йому у школі.

Одного разу, ми з Владом сиділи на лавці в парку після чергового дня навчання.

— Дякую, що допомогла мені з орієнтацією у школі, Аля. Без тебе я б загубився, — сказав Влад, усміхаючись.

— Нема за що, — відповіла я, посміхаючись у відповідь. — Ти швидко освоївся. Навіть став популярним серед однокласників.

— Ну, це завдяки тобі, — він нахилився ближче, і його карі очі засяяли. — А як у тебе справи? Що з підготовкою до поїздки?

— Все йде добре, — сказала я, намагаючись не видавати свого хвилювання. — Ми з Максимом працюємо над проектом, але він постійно зникає. Я його ніде не бачу.

— Це добре чи погано? — запитав Влад, піднявши брову.

— І те, й інше, — відповіла я, зітхнувши. — З одного боку, я радію, що ніхто не підколює мене. З іншого боку, це ускладнює підготовку.

— Можливо, він теж готується, але іншим способом? — припустив Влад.

— Можливо, — я пожала плечима. — В будь-якому разі, ми скоро дізнаємось.

Ввечері, за день до відльоту, я знову приїхала до готелю, щоб забрати свій закордонний паспорт на ресепшн. Залишалася лише кілька годин до важливого моменту — початку нової пригоди. Я була в тривожному настрої, готуючи себе до довгоочікуваної поїздки, а також сподіваючись, що усе пройде гладко.

Готель, який я вже знала краще, ніж свою кімнату вдома, здавався незвичайно тихим і спокійним цього вечора. М’яке освітлення великого холу заливає приміщення теплим світлом, створюючи відчуття затишку і спокою, як у вечірньому сні.

Я спокійно підходила до ресепшн, готова забрати паспорт і повернутися додому, коли мій погляд несподівано зупинився на силуеті. Силует був настільки знайомим, що я відразу впізнала його навіть без детального розгляду. Це був Максим, який стояв в центрі холу. Я відчула, як всередині мене спалахнуло знайоме роздратування. 

Максим повернувся і глянув на мене з таким виразом, який викликав ще більше напруги. 

— Кого це вітром принесло? — його голос був спокійним, але й дещо іронічним, що тільки роздратувало мене ще більше.

— Я задаюся тим самим питанням, — відповіла я, намагаючись тримати спокій і не видавати своє внутрішнє збурення. Я пройшла повз нього, не зупиняючись, і його погляд був наче витяжкою до мого знервованого настрою. — На відміну від тебе, я два тижні допомагала батькам з готелем, а ти й пальцем не поворухнув.

Максим, який зазвичай був спокійним і невразливим, миттєво змінив свій вираз обличчя. В його очах пробігло щось на зразок розгубленості та спроби зберегти контроль. Відповідь він шукав, але не міг знайти слів.

— Чого ти так сердишся? — запитав він, намагаючись зберегти спокій, хоча його тон звучав дещо стурбовано. — Я думав, що ти була зайнята своєю частиною роботи.

— Зайнята? — я повторила його слова, повертаючись до нього, мої очі блищали холодом і відразою. Відчувалося, що я можу льодяною тишею заморозити весь простір навколо. — Ти навіть не уявляєш, скільки роботи було. І так, я була зайнята, бо хтось мусив щось робити, поки ти займався своїм непотребом.

Максим спробував триматися, але його обличчя стало жорстким і напруженим. Він розумів, що розмова йде не в тому напрямку, і намагається не проявити свої справжні емоції. Напруга між нами була настільки очевидною, що її можна було б порізати ножем.

— Добре, добре, — промовив він, намагаючись відчути, що розмова втратила контроль. — Сподіваюся, що твоя допомога не була марною.

— Сподіваюся, що і твоя відсутність не призведе до катастрофи, — відрізала я, вклавши всю іронію і сарказм, на які тільки була здатна. Мої слова були як ножі, що вражали в ціль.

Максим не відповів. Його губи зімкнулися в тонку лінію, а в очах промайнув швидкий спалах роздратування. Він зробив кілька кроків назад, наче прагнучи вивільнитися з цієї неприємної ситуації, і, не сказавши більше нічого, розвернувся і попрямував до ліфта. Я подивилася йому вслід, відчуваючи, як мої емоції переповнюють мене. Розуміла, що ця розмова ще довго буде крутитися в моїй голові.

Я повернулася до ресепшн, забрала свій паспорт і швидко покинула готель. Очікуючи таксі, я стояла біля готелю, вдихаючи прохолодне вечірнє повітря. Усі події цього дня перемішувалися у моїй голові, і я ледве стримувала напругу, що накопичилася протягом останніх тижнів. Поглядом ковзнула по фасаду готелю і помітила знайомий силует у вікні другого поверху. Це був Максим. Він стояв і дивився вниз, прямо на мене. Його погляд був важким і задумливим, наче намагався щось сказати, але в той самий момент мене відволік якийсь хлопець.

Хлопець був явно п'яний, його рухи були незграбними, а обличчя червоним від алкоголю. Він підходив все ближче, мимрячи щось нерозбірливе. Я зробила крок назад, намагаючись уникнути контакту, але він чіплявся до мене, намагаючись заговорити.

— Гей, красуне, може, посидимо разом? — його голос був грубим і напористим.

— Відійди від мене, — твердо сказала я, намагаючись відсторонити його. Але він лише посилив свій хват.

— Та ну, не будь такою холодною, — продовжував він, намагаючись обійняти мене.

Я відштовхнула його, і його очі розширилися від несподіванки. Лише мить, і він знову кинувся на мене, ще зліший. Не встигши ще нічого зробити двері готелю розчинилися, і звідти вилетів Максим. Його обличчя було викривлене від люті, очі палали. Він швидко схопив п'яного хлопця за комір і відкинув від мене, наче іграшку. П'яний хлопець впав на землю, не розуміючи, що відбувається, намагаючись зорієнтуватися в просторі.