Розділ 2: Нові починання

Я сиділа, у повному ступорі, і в голові вирували слова: "Ми знову співпрацюємо". Від того, що ми станемо спадкоємцями мережі готелю "K&T", відчувалася, наче у мені вибухнула ядерна бомба. Чи це взагалі реально? Я не могла повірити в те, що відбувається.

Важко було зосередитись на тому, що говорили дорослі. Я ловила тільки окремі слова, що пролітали повз, мов зашифровані послання: "партнерство", "плани на майбутнє", "спільний успіх". Мої думки, мов ріки, мчали в хаосі. 

— Я на хвилинку, — тихо сказала я, підводячись зі стільця, наче це було єдиним правильним рішенням. Непомітно потягнула телефон зі столу, сподіваючись, що ніхто не помітить мого поспіху.

Вийшовши з ресторану, я вперше вдихнула на повні груди. Приємний запах холу готелю освіжало, але в голові все ще крутилися думки. Чому це сталося саме зараз? Чому мама з татом вирішили знову з'єднати наші родини?  

Я розуміла, що мені потрібно відволіктись. Я вийшла на балкон, намагаючись заспокоїтися. У темряві сяяли вогники міста, але я не могла насолодитися цим видовищем. Усе, про що я думала, це те, як я опинилась в цьому заплутаному світі, де все переплутано з почуттями, сімейними таємницями та несподіваними поворотами.

Спостерігаючи за нічним містом, я губилася в думках, не помітивши, як за мною тихенько зайшов Максим. Від міського світла його силует зливався з темрявою, але я відчула його присутність.

— Як тобі новина? — запитав він, намагаючись звучати невимушено, але в його голосі чутно було тривогу.

— А ти як думаєш? Спочатку проект, тепер примирення сімей, — відповіла я, намагаючись стримати емоції. Гнів і розчарування піднімалися всередині мене, як вулкан, готовий до виверження.

— Можливо, це доля? — з іронією в голосі запитав він, скріплюючи руки на грудях, ніби готуючись до захисту.

— Доля? — повторила я, зневажливо скривившись. — Я б це назвала банальним збігом обставин! Як ти можеш так говорити, коли наші родини знову зливаються в одне? Чи ти не розумієш, що це може все ускладнити?

Максим відкинувся назад, його вираз обличчя змінювався від іронії до серйозності.

— І що ти пропонуєш? Залишити все в минулому? Забути про те, що ми повинні працювати разом? Це просто життя, Алін! 

— Життя? — я підвищила голос, не стримуючи емоцій. — Ти не розумієш! Це не просто про проєкт. Це про те, що тепер ти завжди будеш поруч, і я не можу цього витримати!

Між нами стояла напруга, як електричний струм. Я відчула, як моє серце забилося швидше від гніву і розчарування.

— Ти завжди любила робити з мухи слона, — не витримав Максим, його голос звучав різко. — Можливо, саме тому між нами ніколи нічого не було!

Ці слова прокололи мене, немов леза. Я відчула, як у горлі піднялася гірка злість.

— О, так? Може, ти хочеш, щоб я залишилася в тіні твоєї популярності, а? Щоб я ховалася від реальності, коли ми знову стали «двома спадкоємцями»? 

Він замовк, а я відчула, як емоції вирують у мені, немов бурхлива хвиля, готова викинути все на поверхню. Мій дихання стало нерівним, серце билося так швидко, що здавалося, воно виб'ється з грудей. Все це було занадто складно: змішані почуття від обурення, розчарування і водночас надії на щось більше.

Максим нічого не сказав, його мовчання було як відгук на мої слова. Я побачила його вигляд, його очі відбивали внутрішній конфлікт і нерозуміння. Він відвернувся і зійшов з балкону, а я залишилася стояти, збита і самотня, серед нічного міста, де світлі вогники відображались в моїх замислених очах.

Спробувати врегулювати все це було так важко. Я відчувала, як вся моя внутрішня мозаїка була вражена несподіваним поворотом подій. Максим і я — як два пазли, які, здається, мають знайти спільну картину, але якими-то чудернацькими обставинами доля постійно відвертає нас одне від одного.

Залишившись на балконі, я відчула холодний вітер, що лоскоче обличчя. Він нагадував мені про безповоротність цього моменту. Навколо галасливі звуки міста струмували, але моя увага була зосереджена лише на тому, що відбулося, і на тому, що має статися далі.

Між нами, між нашими родинами, між усіма цими планами та надіями, висіла тонка ниточка розуміння. Я не знала, яким чином ми зможемо знову збудувати щось, що зруйновано так безжально.

Я вирішила повернутися до ресторану, хоч у серці відчувала тягар невизначеності. Крокуючи через балкон, я спостерігала, як холодний вітер лоскоче моє волосся, і в голові все ще крутилися слова Максима. Чи зможемо ми знайти спільну мову? Чи зможу я подолати власні страхи?

Коли я повернулася всередину, серце билося швидше, наче кожен крок був спробою знайти новий шлях у знайомій, але такій непередбачуваній реальності. Ресторан наповнювався теплом та світлом, але в мені ще панувала темрява невизначеності. Я пройшла повз столи, за якими сиділи усміхнені люди, і відчула, як на мене, звертають увагу.

Кожен погляд, кожен шепіт здавалося, нагадували мені про те, що моє життя стало частиною великої гри, в якій я хотіла б залишитися поза увагою. Коли я наближалася до нашого столу, думки про Максима все ще не давали мені спокою.

Повернувшись до столу, я встигла почути, як мама говорить про те, що наші батьки залишаться в готелі для обговорення деталей майбутньої співпраці.

— Нам потрібно обговорити все, — сказала вона, поглядаючи на Олексія Ткачука. — Це важливо для успіху нашого проекту.

Я відчула, як в мені знову закипіла емоційна буря. "І знову ми, як на конвеєрі, " — подумала я з гіркотою.

Але найгірше було попереду. Коли розмова дійшла до організації повернення додому, тато попросив машину готелю. 

— Аліна, Максим, ви поїдете додому разом, — сказав він, і в цю мить моє серце впало. 

— Що? Чому разом? — запитала я, намагаючись приховати паніку в голосі.

— Це ж логічно. Так зручніше, — відповіла мама, але в її голосі звучала якась впевненість, яка викликала у мене тривогу.

Максим лише знизив плечима, і я зрозуміла, що він також не в захваті від цієї ідеї. Тепер нам доведеться їхати в одній машині, і я не знала, як витримати цю поїздку. Відчуття напруги зависло в повітрі, як невидима пелена.