Частина 3

    -3-

      Наступного ранку Діана знову була біля будинку Агнес Вахес. Вона натиснула на дзвінок, але їй ніхто не відповів.  "Дивно! Де вони всі? Я не повірю, що з самого ранку нікого немає вдома!" Дівчина знову натиснула на дзвінок. Ніхто не відповів.

     "Потрібно знайти інший спосіб". Вона почала обходити паркан. З однієї сторони він був менший і можна було спробувати перелізти. 

      Діана подивилася по сторонах, начебто нікого не було. Вона підтягнулася і закинула одну ногу на паркан. Перед нею розкинувся гарний та охайний сад.

    Вона озирнулася. Біля паркану, з боку саду, росли невеликі зарості, перелізши всім тілом, Діана приземлилася в них.

     Обтрусившись, вона обережно визирнула. У полі зору нікого не було. «Все це досить дивно! Де всі?»

     Дівчина крадькома перетнула красивий, доглянутий сад. Будинок красувався у глибині саду білими гладкими стінами. Вона обійшла одну зі стін і опинилася на ґанку. Підійшовши до дверей, що ведуть усередину будинку, вона обережно доторкнулася до ручки. Не встигла Діана торкнутися дверей, як вони відчинилися від легкого дотику.

    Вона опинилася у темному коридорі. Перед нею височіли величезні сходи, що вели на верхній поверх. У будинку, як і раніше, було тихо. Все виглядало так, ніби будинок був повністю безлюдний і, якби Діана не була тут учора, то так би й подумала.

     Вона почала обережно підніматися на другий поверх. «Що ж сталося?» - не втомлювалася ставити собі одне й те саме питання дівчина. "Де всі?"

     Дівчина опинилася у центрі коридору. Ліворуч і праворуч йшов довгий коридор. «Це як вибір: підеш ліворуч, або праворуч чогось там знайдеш». Діана глибоко зітхнула і заплющила очі. Вона знову не хотіла слухати свій внутрішній голос, який усередині волав забиратися звідси і якнайшвидше.

     Але дівчина не хотіла відступати. Вона, навіть, не думала вже про велику суму, яку їй обіцяв батько зниклої дівчини, це вже була справа принципу та професійної цікавості. Вона не відступить!

    Діана знову зробила глибокий вдих і попрямувала праворуч. Тут було три кімнати. Увійшовши в одну з них, вона опинилася в багато прибраній кімнаті. У центрі стояв невеликий обідній стіл, на якому ще був не прибраний сніданок. Біля дальньої стінки було ще не прибране ліжко. Речі були розкидані на підлозі, біля шафи, що стояла поруч із ліжком. «Мабуть ця кімната належить Агнес».

    Діана знову окинула поглядом кімнату і вийшла. Опинившись знову в коридорі, вона подивилася на двері, що були перед нею, і на двері, що були ліворуч. «Увійду в ту, що з лівого боку» - вона штовхнула двері.

Зайшовши до кімнати Діана різко зупинилася на порозі.

Перед нею стояв чоловік у чорному плащі, чиє лице було закрито капюшоном, окрім чорної акуратної стриженої бороди нічого не було видно. 
- Радий вас бачити, пані Сарріс, - його голос був гіпнотичним, але приємним. 
Діана увійшла до кімнати.
-  Хто ви?

- Це питання зараз не важливе.

- Я вас не розумію.

Чоловік склав руки, схрестивши пальці між собою.

- Пані Сарріс, вас просили не займатися цією справою. Ви не послухались...

- Де жителі цього дома? - не слухала його Діана.

Він уважно подивився на неї.

- Ви зовсім не боїтеся? Я можу багато чого з вами зробити...

- Якщо б ви хотіли щось зі мною зробити, то вже б зробили, а не розмовляли б зі мною.

Губи чоловіка розтягнулися в усмішці. 
- Я чув, що ви сміливі та самовпевнені, але не думав, що настільки.

- То хто ви? Я так і не почула відповіді.

Він задумався, а потім промовив:

- Я той, хто хоче бачити вас серед своїх...

- Я не розумію... Своїх кого? 
- Серед своїх воїнів, керівників...

- Що?! - Діана почала громад сміятися. - Серед своїх воїнів? Хто ви, чорт забирай, такий?!

Чоловік зробив крок в її сторону, вона відступила назад і прийняла оборонну позицію. 
- Я вам дещо хочу показати, пані Сарріс, але мені потрібна ваша згода
- Згода на що? Я не збираюся з вами нікуди йти.

- Але вам цікаво отримати відповіді на ваші питання. Ви хочете розкрити справді знайти зниклих Теодору Макрі та Агнес Вахес?

Діана мовчала, розмірковуючи над сказаними словами незнайомця. Нарешті, вона промовила:

- Я не думаю, що ви мені допоможете, ви - блефуєте!

Губи незнайомця перетворилися у тонку лінію і він зловіще процідив крізь губи. 
- Я можу простити багато чого, але я ніколи не блефую, бо я не був би... - він осікся.

Дівчина уважно на нього дивилася.

- Не був би ким? 
Він на неї подивився, вона відчувала на собі його зловіщий погляд, але щось не давало їй просто розвернутися та піти.

Губи чоловіка безшумно зашевелились і Діана відчула, що її голова тяжеліє, а перед очима все почало плисти. Вона повільно почала осідати на підлогу.