Навіть не відпочивши з дороги, Іван Чередниченко знову лаштувався у дорогу. Вкинув у торбину гостинців бабі Парасці, собі загорнув кусень хліба, сала та пару цибулин, поцілував сина та дружину, та й вирушив за поріг. Баский кінь швидко домчав до сусіднього села, де й знайшла прихисток місцева знахарка. Прив’язавши коника до плоту, шанобливо звернувся до жінки, яка вийшла йому назустріч:
— Дай Боже здоров’ячка, господине.
— І ти, бувай здоровий, чоловіче. Доля чи недоля привела до мене? — жінка оцінююче подивилась на нього, примруживши очі.
Не встиг він відповісти, як на ганку показалася сама вигнанка:
— Марусю, це з мого села Іванко Чередниченко. Чекала тебе аж з обіду, а ти так швидко обернувся. Проходь, будь гостем, — запросила, махнувши рукою у сіни.
Параска завела його до хати, вказала на місце на лаві:
— Сідай, Іванку. В ногах правди немає.
— Тітко Параско, я до вас з гостинцями, — виклав на стіл хлібину, загорнуту у рушник, два десятки яєць, запечену курку та горнятко з медом.
— Дякую, хлопче. Однак, допомогла б тобі і без гостинців. Ти мені нічого поганого не зробив, а твоя мати колись давно дуже допомогла мені — борг у мене перед нею. А за те, що вигнали з села … Вже завтра прийде поклони бити Омелянович разом з найшановнішими чоловіками, проситиме повернутись. Добре, відаю, яка біда на твоєму серці.
— Звідки? — чоловік різко піднявся, та Параска торкнулася його руки і всадовила назад.
— Тобі не варто того знати. Поки ваші жінки оборювали перше коло навкруг села, двері твоєї хати широко відчинилися, пропустивши трьох потвор.
Іван відсахнувся і перехрестився від жаху:
— Невже Одарка залишила двері навстіж?
— Заспокойся, ніхто не винен. Одарка зробила так, як їй і належало. Така її доля, яку і конем не об’їдеш. Добре одне, що душа безневинна твого сина не постраждала. Якби його перестріли богинки — розірвали б, замучили дитя нерозумне.
— Богинки? Хто це?
— Дивно, що ти не знаєш. А може вважаєш бабськими теревенями, на які нічого увагу звертати. На краю села, прямісінько на болоті, знайшли собі прихисток богинки — страшні потвори з роздутими животами, котрі кожної ночі вибивають золотими вальками полотно. Як тільки побачать якого перехожого, так і накинуться — вбивають на місці. Єдині, до кого поблажливі — маленькі дівчатка, яких викрадають у матерів. Прокляті душі богинок за життя позбавили життя свою дитину або померли при пологах, відтепер не мають спокою і шукають людських дітей.
— Вони вкрали мою Орисю? Я підніму ватагу чоловіків і ми викуримо нечисть з болота, — запально крикнув Іван, грюкнувши кулаком по столу.
— Не так швидко. І дитини не побачиш, і чоловіків загубиш. Та й не кожна людина витримає вигляд цих потвор, тому доведеться тобі самостійно відправитися на болото. Слухай моїх порад, інакше вже ніколи не побачиш Орисю, а Одарка навіки втратить розум. Тобі слід переступити межу, а там … хай Бог тобі помагає. Тільки поспішай, не встигнеш за кілька днів, і твоя дитина навіки залишиться у полоні нечистої сили.