Глава 3

Так і не дочекалася до півночі Одарка чоловіка з ярмарку. Тихо молилася під образами, просячи захисту для діток малолітніх. Раптом на припічку заворушився Миколка, здивовано відкрив волошкові оченята:

— Мамо, чому ти не спиш?

Сполоханою птахою підлетіла до сина, рвучко вхопила за руку:

— Ти ж уже в мене такий дорослий. Мені слід сходити до тітки Марини, просила дещо допомогти.

— А чому не вдень? — хлопчик завжди відрізнявся розсудливістю.

— Так треба, рідненький. Я міцно позакриваю вікна і двері, щоб ти не боявся. Просто приглянь за Орисею, а татко тобі за це привезе медівника і солодкого півника. Сестричка спатиме, а ти теж дрімай, і ні про що погане не думай. Не встигнеш оглянутися, а там і ми з татком повернемося. Я тільки каганець загашу, щоб вам краще спалося.

Миколка кивнув, позіхнув і повернувся на інший бік. Хлопчика швидко знову зморив сон і він засопів, додивляючись сновидіння.

Навшпиньки вийшла, направилась у сіни, не забувши відсунути заслінку, щоб вберегти дітей. Потім взяла каганець і вийшла з хатини у сіни, міцно причинивши за собою двері. Підважила в руці сковорідку — важка, чавунна. Дістала зі скрині довгу сорочку і одягнула через голову. Зняла очіпок і розпустила важкі смоляні коси — волосся хвилею розсипалося по плечах і спині. Сіла на лаву і стала чекати. Калинівка поступово поринала у пітьму, один за одним згасали вогні каганців у шибах.

Раптом щось тихенько зашкрябало у двері. Одарка хутко підірвалася і обережно потягла на себе сінешні двері. Так і є, Мотря прийшла ззивати жінок на оборювання села. Мотря теж була боса, простоволоса, і одягнута у полотняну сорочку, тільки поверх накинула на плечі кожуха вовною догори. А це означало тільки одне — сьогодні вона впряжеться у плуг, щоб прокласти борозною магічне коло, відгородивши світ живих від створінь Потайсвіту.  Мотря зі схваленням оглянула Одарку і простягнула тій рушник. Чорнявка хлюпнула собі в обличчя крижаною водою і обтерлася рушником, якого повернула власниці. Після чого підхопила сковорідку, дмухнула на каганець і ступила в ніч за гостею.

Мотря мовчки шкрябалась ще у кілька хат, звідки виходили простоволосі жінки, дівки і старі баби. Навіть молодиці при надії вирішили приєднатися до дійства. Ніхто не міг залишитися осторонь, коли страшна нечисть забралася у село.

Селянки разом посунули на околицю, звідки належало починати ритуал. Одна з неодружених дівчат стала наперед з іконою святого Власія, інша — мала при собі ікону Богородиці, третя тримала на витягнутих руках палицю з прив’язаним до неї ліхтарем. Мотря впряглася у плуг, а Маринка визвалася управляти оранкою, тому взялася за чепіги. Три удови почепили на шию міхи з піском і приготувалися засівати його у виорані борозни. Все інше жіноцтво вистроїлося позаду за орачами і сіячами, озброївшись сковородами, рогачами, серпами, косами, кочергами, сокирами, ціпками, пічними заслінками і мітлами.

Мотря змахнула рукою і зрушила з місця, важко тягнучи за собою плуг. За командою, жінки почали голосити, співати, кричати, вити і брязкати приготованим приладдям. Перші пригорщі піску полетіли у борозну:

— Коли пісок зійде, до нас Коров’яча Смерть прийде! — запричитала-заголосила Катря, Петрова вдова, за нею хор жіночих голосів заверещав, зриваючись на безладний переспів:

— Зарубаємо! На борошно перетремо! Розвіємо за вітром! Виходь Коров’яча Смерть! Засічемо! Затопчемо! На клапті порвемо!

Де й подівались поважні селянки? Зараз жінки ніби повернулись до древніх звичаїв, котрі струмували в їхніх родових іменах, дрімали до пори до часу в крові.

До какофонії звуків приєдналися троє дівчат, які очолювали процесію. Юні голоси мелодійно виводили:

— Коровиця, забудь до нас дорогу. У нас святий Власій ходить з ладаном, ходить зі свічкою свяченою. Тікай з нашого села, Коровиця, у нас святий Власій прожене тебе геть ладаном та свічкою. Власій святий, закликаємо тебе, відведи чорну смерть у гори, у ліса, в широкії поля. Тут їй не буде спокою, не буде життя.