Це запрошення стало таким несподіваним… Вірніше, Леон тоді згадував про змагання, але я думала, він говорив несерйозно. Адже у нього є дівчина, тож логічно, що він візьме її з собою. А я просто клієнтка, і нічого більше…

Його повідомлення застало мене зненацька. Я прямо застигла з телефоном у руках. Спершу хотіла вибачитись і відмовитись, як того разу, придумати якусь причину. чому не зможу прийти. Але мені хотілося туди піти. Хотілося, щоб він усміхався мені, щось розповідав. Адже це нічого не означає, то чому б мені й не погодитись? Все одно Зен знову поїхав у своє чергове відрядження…

“Я можу прийти, — швидко набрала повідомлення. — А де відбудуться змагання? І о котрій годині?”

"Майже всю суботу, з самого ранку, з девʼятої, і до вечора, якщо все буде добре. Правда прийдеш?" 

"Можеш прийти не на весь день. Я обовʼязково виграватиму, аж поки ти не прийдеш." — одразу додав він друге повідомлення. 

“А що буде, коли я прийду?” — я поставила смайлик. 

"Сподіваюсь, я не надто задивлятимусь, і теж виграю." — він теж додав смайлик, але той, що підморгує. 

“Не хотілося б відволікати тебе від змагань, — я продовжила листування в жартівливому тоні. — Пообіцяй, що будеш дивитися на суперника, а не на мене, і я прийду…”

"Добре. До перемоги буду дивитись на суперника. А потім на тебе…" 

“Домовились,” — я хотіла поставити смайлик-сердечко, потім змінила його на поцілунок, потім на звичайний, який усміхається. Відчувала себе прямо школяркою, немов повернулася на п’ятнадцять років назад. Це було хвилююче. 

 — Мамо, з ким ти там листуєшся? — запитав син, заходячи до кімнати. — З татом?

— Ні, це… по роботі, — відповіла я, ховаючи телефон. — Як справи у школі?

— Нормально, — він кивнув. — Тільки Настя знову дістає. Здається, вона вкрала мій зошит з англійської. Коли прийшов з їдальні, зошита не було. А вона так дивно посміхалась… 

— Може, ти їй подобаєшся? — я усміхнулась. — І вона просто хоче таким чином привернути до себе увагу?

— Хто зна, — він знизав плечима. — Ма, а як ще це можна зрозуміти? Ну от як ти розуміла, що тобі хтось подобається?

— Мені хотілося говорити з цією людиною, дивитися на неї, — замислено сказала я. — Постійно думала про цю людину… З тобою таке трапляється? 

— Ну, може, думаю… Тільки вона мене злить, ну, в основному… — додав син. 

 — Спробуй з нею поговорити, скажи, що не хотів би сваритися з нею. І краще їй просто по-хорошому спілкуватися, а не вигадувати якісь каверзи. Можливо, Настя саме цього й чекає? Що ти з нею заговориш і запропонуєш дружити?

***

Я їхала на змагання зі змішаними відчуттями — водночас це була і радість, і хвилювання, і сумнів, чи правильно я вчинила…  Весь час сумнівалася — чи варто мені йти на змагання, чи краще залишитись удома. І все ж поїхала, хоч і трохи з запізненням…

Увімкнула радіо, щоб відволіктися, й одразу натрапила на випуск новин. Те, що говорив диктор, чомусь змусило мене прислухатися і не перемикати станції далі. 

“Ще одна загибель молодої жінки, підлаштована, як самогубство. Але слідчі зробили висновок, що це інсценізація. Невже в Україні орудує серійний вбивця?” — віщав диктор. 

Я перемкнула приймач на музичний канал. Чомусь у цих новинах стільки поганого, рідко можна почути якийсь позитив. А я не хотіла псувати собі настрій, адже попереду був дуже хороший день…

***

Коли я приїхала в спортивний центр, де мали проходити змагання, побачила, що трибуни вже наповнені глядачами. Прямо переді мною стояла групка людей у спортивній формі, вони щось обговорювали, і тут серед них я помітила Леона. 

Підійшла ближче і помахала йому рукою, щоб він знав, що я вже тут. 

Саме в цю мить наші погляди зустрілись і він скинув спортивний халат, залишившись тільки в боксерах чорного кольору і перчатках. Я мимоволі окинула поглядом його фігуру і подумала, що він виглядає значно краще, ніж Зен був у двадцять пʼять. Шкода, що ми з ним так розійшлися в часі… Навіть трохи засоромилася таких думок, швидко відвела погляд і пішла займати місце на трибуні, звідки було б усе добре видно…