Глава 12. Не хулігань, будь ласка

ЛЕОН

Щойно побачив її, все всередині прямо почало закипати. А коли вона обняла… Серце, здається, майже вистрибнуло з грудей. Вона так смачно пахла, шкіра була така мʼяка, як я і уявляв… А це вологе волосся… Чорт. Без косметики вона виглядала ще спокусливіше. Вона так дурманила мене…

Здавалось, стукіт мого серця був чутний навіть Власті.

— Я тут, — сказав неголосно і не стримався. Торкнувся губами її маківки. Це не було щось з еротичним підтекстом, я просто хотів заспокоїти її, хотів, щоб їй було добре.

— Тільки що знову хтось дзвонив і мовчав, — сказала вона. — Це так страшно, я злякалася, що він тут, і зараз з’явиться…

— Я залишусь з тобою на ніч, — відповів, не надто думаючи про підтекст, але коли Власта почула ці слова, вона зазирнула мені в очі з якимось хвилюванням. 

— Дякую, — промовила вона тихо. — Давай я перевдягнуся і чимось тебе нагодую.  

— Так, добре, — кивнув, але не відпустив її, поки не сказав ще одну фразу: — Ти дуже гарна без… — хотів сказати без одягу, але вчасно виправився. — Без косметики, — кажу це і відпускаю її, відводячи погляд. Все ж вона дуже хвилює мене, серце так і бʼється в шаленому ритмі, не сповільнюючись.

— Ти теж гарний, — відповіла вона. — Ой, вибач, що це я говорю… Якось всі думки в голові поплутались…

— Мені приємно, що ти це говориш, бо мене плавить від тебе, — все ж відпустив її і відвів погляд. 

— Сідай сюди, я зараз зроблю чай, — вона вказала мені на журнальний столик, біля якого стоять два крісла. І цієї миті знову дзвонить телефон. 

— Дай його сюди, — сказав я і швидко дістав комп. Підʼєднав мобільний до компа, поки він все ще дзвонив. Запустив програму і увімкнув гучномовець, відповідаючи на виклик.

— Я відслідкую сигнал, — додав, коли ми так нічого і не почули. Почав швидко друкувати на клавіатурі. — Є! — сказав задоволено і відкрив координати. Дзвінок якраз обірвався.

Власта зазирнула мені через плече, її волосся торкнулося моєї щоки:

— Що там? — запитала, вдивляючись в екран. 

— Дзвінок з Мукачево, — сказав, сковтнувши слину і трохи посунувшись до неї. Її аромат зводив мене з розуму, голос, здається, став трохи нижчим. Як же мене плавило від неї…

— Він їздив туди, пам’ятаєш? Тоді, коли мав бути у Львові…

— Так, памʼятаю, — я кивнув, хоч і думав про зовсім інше. Кінчики пальців потягнулись до пасма і за мить я вже торкнувся пасма не тільки пальцями, але й губами. — Ти зводиш мене з розуму… 

— Нам не можна цього робити, — вона зітхнула і відсторонилася. — Поки я не розлучуся з Зеном…

— Знаю, — кивнув знову. — Просто це важко. Бути біля тебе і зовсім не торкатися. Ти ж знаєш, що я закоханий в тебе. 

— Знаю, — вона усміхнулася самими кубиками губ. — Ти мені теж подобаєшся…

"Теж подобаєшся" — це не те ж саме що "закоханий"... Така егоїстична думка промайнула в моїй голові, але я не став її озвучувати. Чорт, я реально закоханий в неї. Це не одне й те ж саме… Мене навіть трохи лякали такі сильні емоції і почуття до іншої людини. 

Відвів погляд. Почувався якось жалюгідно. Чому я ображався? Вона все робила правильно… Зачепили мене тільки її слова, а не дії. 

Власта вийшла з вітальні і швидко повернулась з тацею, на якій були дві чашки, чайник, цукор і нарізаний лимон. А ще бутерброди. 

— Давай повечеряємо, а потім я тобі постелю в гостьовій спальні, — сказала вона. 

— Я не залишу тебе одну в кімнаті сьогодні, — я похитав головою. — Подивимось кіно у вітальні? Більше лізти не буду, обіцяю. Включу на ноуті, роздам інет з телефону, як тобі? 

— Добре, — вона усміхнулась. — Не знаю, що б зробила, якби тебе не було поруч. Дякую…

***

Фільм був придурастий, але Власта нарешті розслабилась. І її розморило. Я спостерігав, як вона починає засинати, а коли її голова лягла на моє плече і дихання абсолютно вирівнялось, я так і сидів, боявшись поворухнутись. Я хотів, щоб вона завжди була поруч.

Треба буде розповісти їй про себе і про мій план помсти. Вона зрозуміє, вона не буде ображатися… Але спочатку я маю знайти щось на її чоловіка….

З такими думками я торкнувся її долоні і прикрив очі…

***

— Леоне, прокидайся, — я почув зляканий голос Власти і розплющив очі. — В двері дзвонять! Вже ранок! 

— Хто це… Давай я відкрию, — сказав спросоння. Вона була така гарна зранку, на щоці був слід від мого одягу, який заламався. Вона так і спала в мене на плечі. Кайф…

— Добре, я піду з тобою, — вона взяла мене за руку.

Ми встали, я трохи стиснув її долоню. Пройшли до дверей і я зазирнув у вічко, побачив там дитину. Її дитину. Я знав, як виглядає її син.

— Це твій син, — прошепотів ледь чутно…

— Так, це Вадим, — вона видихнула з полегшенням і сказала, вже звертаючись до малого: — Відчиняю!

Відчинила двері і зразу сказала йому:

— Привіт, це Леон, у нас зникло світло і я попросила його поремонтувати…