Шрам

– Не доженеш, не доженеш! – Кричала Віка кудись за гірку.

– Побачиш, – так само голосно викрикнув Ваня.

– Ой, – після цього Віка трішки похитнулась.

– Вік, – до дівчинки підійшов Ваня. Він побачив те, що вона розрізала собі брову, там красувалася величезна дірка.

– Що там? Я відчуваю якесь тепло. – Сказала дівчинка та постаралася нахилити голову.

– Вік, нічого не роби, почекай. – Згодом Віку, наче пушинку підхопив Ваня.

– А куди пішла бабуся?

– Відійшла по справах. Як пройшов твій навчальний рік? – Намагався заговорити дівчинку Ваня.

– За цей час стільки всього сталося. Скоро я поїду на свої перші змагання, а ще я відвідувала купу гуртків, і, Вань! Щось тіче.

– Круто, які саме гуртки ти відвідувала? Потерпи ще трішки, – нарешті Ваня потрапив до під'їзду.

– Постараюсь.

– Викликайте швидку! – Вигукнув Ваня та поклав Віку на величезне ліжко.

До кімнати забігли всі батьки. 
– Потрібно їхати, бо вони приїдуть лише через годину, а тут потрібно зашивати.

– Потрібно чимось прикрити рану, несіть серветки. – Скомандував Іван.

– Вова, йди заводь машину. Паша і Юліана, залишайтеся тут. Ваня, бери Віку на руки, – сказала Оксана.

Ваня в ту ж мить підхопив Віку на руки та пішов до машини з мамою Віки. Пані Оксана відкрила двері ззаду, а Ваня допоміг дівчинці забратися до машини та вклав її голову собі на ноги.

– Готові? Віка? – Коли всі були по місцях запитав Володимир.

– Так, – хором відповіли пасажири.

Дорога зайняла пів години, хоча могла б зайняти набагато більше.

– Доню, давай тато візьме тебе на руки.

– Ні, мам, давай це буде Ваня, бо татку ще машину паркувати.

Оксана з Іваном зайшли до хірургічного відділення.

– Потрібно зашивати, посторонні, покиньте кабінет, – зробив висновок лікар.

– Ні, не зашивати. – Подала голос Віка.

– Добре, добре. Давай я промию, – і в цю ж мить до брови Віки приклали наче розпечений ніж, а потім лікар наклеїв великий пластир. Вона й досі не могла зрозуміти чим їй обробили рану, бо біль була пекельною, на щастя, її тримав Ваня. Бо якщо б вона брикнулась, то все було б гірше.

– Пластир зніміть через місяць, можна раніше, якщо рану швидше затягне. Але у тебе залишиться шрам.

Тим часом Володимир загладив всі питання, а Оксана чекала в коридорі. 
Нарешті Ваня і Віка вийшли з кабінету.

– Мам, все добре!

– Доню, я так переживала!