Літо в селі. Збори

Павло та Володимир вирішили те, що потрібно відправити дітей в село, щоб вони відпочили перед школою. Ліс, річка та свіже повітря – таке багато чого вартує! Вони б і самі рванули в село, але час – гроші! Тому вони вирішили й далі розбудовувати свою імперію на пару з дружинами, а дітей відправити в село до бабусь. Саме в те село, де вони самі виросли та провели все своє дитинство.

– Доню, ти скоро?

– Так! – Відповіла Віка, дівчинка зібрала всі свої іграшки та була схожа на аквалангіста, який щодня пірнає в океан з іграшок.

– Кіндер, а для чого тобі ці ласти?
– Ну, у бабусі в селі є річка. – Пояснила Віка.

– Добре, а для чого ж стільки іграшок, доню? – Запитала Оля.

– Щоб було веселіше.

– А як же речі, сонечко? Ти ж їдеш на ціле літо. – Продовжила мама Вікторії.

– А я їх і не збирала. – Віка зрозуміла те, до чого вела мама. 

Дівчинка одразу ж поблідніла, вона й так довго чекала того моменту, коли зможе нормально зустрітися та провести час з Ваньою, давно про це мріяла. А тепер могла ще більше відтягнути час зустрічі. Так, так! Віка навіть всі ці чотири роки була відмінницею, їй не завадило й те, що батьки перевели її в гімназію. Спочатку вона сумувала, а потім батьки пояснили всю ситуацію: гімназія – сильніша, ніж попередня школа. А у Вані виникли проблеми зі здоров'ям, тому батьки хлопчика перевели його на домашнє навчання.
А часу у Вікі звичайно ж було мало: школа, гуртки та різні секції. Та й батьки всіляко намагалися її відволікти. А от чому?

– Ваня, ти зібрався? – Поцікавився Павло у сина. 

– Так, можемо їхати. – Лаконічно відповів хлопчик.

За ці чотири роки Ваня так і не завів друзі. Але з голови не виходив образ його Віки. А своєю він почав її називати з часу їх перших та крайніх обіймів. У хлопчика були проблеми з серцем, тому тато перевів його на домашнє навчання. Ваня старанно навчався, приймав ліки та проходив всі обстеження. Це сталося після його короткої розмови з мамою.

– Любий, випий ліки. – Лагідно сказала Юліана.

– Я не хочу, мамо! – Буркнув Ваня.

– Чому, дорогий? Ми ж хвилюємося з татом.

– Ви забрали мене зі школи.

– Я розумію, що це не є причиною твоєї злості, синку. Це через Віку?

– Так, за цей час ми могли б стільки всього зробити разом. 

– Чим швидше ти одужаєш, тим швидше ти побачишся з Вікою. Ти ж розумний хлопчик, подумай про це. – Закінчивши розмову з сином, Юліана залишила ліки зі склянкою води та покинула кімнату сина.

Юліана шкодувала про те, що вона й Павло обмежили контакти з Вікою, але таким чином Ваня менше опирався лікуванню. Її син сильний хлопчик, він впорається. А його слабкість до Віки грала батькам лише на руку.

– Паша, – до кабінету зайшла Юліана.

– Слухаю, кохана. – Павло відірвався від перегляду документів.

– Йому стає гірше, я не знаю що зним. 

– Це називається кохання, люба. – відповів Павло.
– Я переживаю через це, він і живе заради неї, не для себе, а для неї, – сказала Юліана.

– Чого ти хочеш від мене?

– Поговори з ним, або ж дай зустрітися з Вікою.

– Ні, люба, ще рано, я поговорю з ним. – Завершив розмову Павло та пішов до кімнати Вані.

– Синку, можна? – Запитав Павло, постукавши в двері.

– Заходь, – сказав хлопчик. Він сидів на краю ліжка, звісивши ноги.

– Ти ще не випив ліки? – Поцікавився Павло, оцінивши те, що залишила Юліана.

– Не випив.

– Сину, я розумію, що ти кохаєш Віку. Я знаю, що ти живеш для неї. Тоді чому ж ти ще не випив ліки?

– Я хочу її побачити. – Сказав хлопчик.

– У неї своє життя. Ще дуже рано, ти занадто кволий. Коли ти одужаєш, я одразу ж влаштую для вас зустріч. 

– Я хочу, щоб Віка вийшла за мене. Пообіцяй мені. 

– Іван, ще рано про таке думати. – В голосі Павла почулися стальні нотки. 

– Пообіцяй. 

– Я не можу змусити вийти Віку за тебе, але я докладу всі зусилля до цього. В дев'ятнадцять років, вона вийде за тебе. Якщо її батьки не відмовлять. 

– Давай ліки. – Звернувся Іван до батька.

З того часу Ваня почав боротися зі своєю хворобою ще відважніше. Для того, щоб знову побачити її блакитні очі та відчути той запах зефіру.