Дитинство

– Мам, а коли ми підемо гратися? Мені сумно. – Сказала маленька дівчинка, понуривши погляд.

– Ну, яка ж ти нетерпляча, Віка. Почекаємо татка та підемо в гості, а там тебе буде чекати хтось особливий.

– Кіка, мам.

– Тобі лише п'ять, доню, а вже яка розумниця. Вовчик, не змушуй дівчаток чекати.

– Я лише забув гаманець. – У дитячій з'явився кремезний брюнет, обличчя якого прикрашала легка посмішка. 

– Ну, Кіндер, готова до пригод? – Звернувся він до дівчинки, яка була у сукні, наче зефірка. 

– Завжди готова! – Посміхнулася Віка.

– Тоді гайда! – Проговорили одночасно батьки, сміючись.

Дорога була короткою, тому сімейство дуже скоро приїхало до Нечипоренків – бізнес-партнерів Володимира Олександровича, батька Віки та чоловіка неповторної Олі. 
Сім'ї давно дружили, бо Володимир та Павло товаришували, навчалися, працювали на дядю, а згодом і відкрили власний бізнес. 
У Павла та Юліани був прекрасний син – Ваня, з Вікою вони були дуже схожі: брюнети з сірими очима. Але Ваня був справжнім брюнетом з холодними очима, які ставали теплішими лише при появі маленької Вікторії, хлопчик не любив інших дітей, він любив гратися сам. Але був один виняток і зараз він стоїть за дверима в його квартиру та дзвонить у дверний дзвінок. 

— Тату, чому він не відчиняє? Ваня ж вдома? – Запитала крихітка. 

– Та, сонце, він чекає на тебе! Давай я тебе поставлю на ноги та сам подзвоню, добре? 

– Гаразд, татку!

— Тато, тато, там хтось дзвонить! Це Віка, точно Віка, відчини двері, вставай, тато! – По кімнаті наче ураган бігав Ваня, він ще ніколи так нікого не чекав. 

– Іван, не будь таким збудженим, йдемо. – Ледь проговорив Павло, сміючись.

Павло радів через те, що хлопчик захотів товаришували хоча б з кимось, а те, що це була донька його друга – ще більше радувало його, непотрібно, щоб їхні діти були ворогами, скоро Віка та Ваня займуть їхні пости та будуть керувати та розбудовувати бізнес разом. А ще Віка була для сімейства Нечипоренків спасінням, бо лише з нею Ваня не був таким самотнім, він не проганяв дівчинку. Можливо, вони будуть не лише друзями, на це надіявся Павло.

– Ваня!

– Віка!

– Ми.

– Йдемо.

– Гратися.

І наче смерч діти побігли до Вані в кімнату, залізли на ліжко та почали гратися машинками, якими хлопчик сам захотів поділитися, а це було дуже складно для нього, бо він і сам ніколи розмову почати не міг.

— Ну, Вован, як справи? Твоя Віка з кожним днем стає все гарнішою, слідкуй за нею, бо ще Ваня закохається. — Почав розмову Павло, похлопавши ліпшого друга по плечу.

— Ти ліпше за мене знаєш, краще твій Ваня, ніж якийсь волоцюга. — В тій ж манері привітався Володимир.

— Ну, улюблені наші, може підете та обговорите свій майбутній магазин квітів? — Звернувся Павло вже до дружин.

— Та, Сан, пішли, нехай повирішують свої справи. — Сказала Юліана та жінки пішли на кухню.

— Ваня, дай мені цю машинку, будь ласка, — попросила Віка свого друга. Хлопчик нахмурився, але все ж поділився своєю улюбленою машинкою, бо Віка заслуговує лише найкраще. Тато завжди казав хлопчику, що дівчатка — справжній скарб, який потрібно берегти. От і Ваня, беріг та ділився з Вікою всім.

— Дякую! Ти найкращий, а хочеш я з тобою ляльками поділюся, коли ти приїдеш до нас? — Запитала дівчинка та кинулась обіймати друга. Вона просто світилася від радості.

— Як захочеш, — сказав, притихший хлопчик, його ще ніколи не обіймала дівчинка, крім мами, але це ж мама.

Цей вечір був найкращим у житті хлопчика, бо через обійми Віки він відчув якесь тепло, що розливалося в його грудях з кожним днем все сильніше.

– Сонечко, нам пора додому! – На порозі з'явилися батьки Вікторії. 

– Мам, а можна ще трішки? Ми ж щойно прийшли. – Запитала Віка. 

– Доню, ми вже в гостях три години. Давай потім Ваня до нас в гості прийде. – Батьки дівчинки змінили свою тактику. 

– Точно? Обіцяєте? 

– Та, але потрібно, щоб батьки Вані дозволили. — Відповіли вони. 

– А мої батьки дозволять. – До розмови долучився і сам Ваня.