– Мам, а коли ми підемо гратися? Мені сумно. – Сказала маленька дівчинка, понуривши погляд.
– Ну, яка ж ти нетерпляча, Віка. Почекаємо татка та підемо в гості, а там тебе буде чекати хтось особливий.
– Кіка, мам.
– Тобі лише п'ять, доню, а вже яка розумниця. Вовчик, не змушуй дівчаток чекати.
– Я лише забув гаманець. – У дитячій з'явився кремезний брюнет, обличчя якого прикрашала легка посмішка.
– Ну, Кіндер, готова до пригод? – Звернувся він до дівчинки, яка була у сукні, наче зефірка.
– Завжди готова! – Посміхнулася Віка.
– Тоді гайда! – Проговорили одночасно батьки, сміючись.
Дорога була короткою, тому сімейство дуже скоро приїхало до Нечипоренків – бізнес-партнерів Володимира Олександровича, батька Віки та чоловіка неповторної Олі.
Сім'ї давно дружили, бо Володимир та Павло товаришували, навчалися, працювали на дядю, а згодом і відкрили власний бізнес.
У Павла та Юліани був прекрасний син – Ваня, з Вікою вони були дуже схожі: брюнети з сірими очима. Але Ваня був справжнім брюнетом з холодними очима, які ставали теплішими лише при появі маленької Вікторії, хлопчик не любив інших дітей, він любив гратися сам. Але був один виняток і зараз він стоїть за дверима в його квартиру та дзвонить у дверний дзвінок.
— Тату, чому він не відчиняє? Ваня ж вдома? – Запитала крихітка.
– Та, сонце, він чекає на тебе! Давай я тебе поставлю на ноги та сам подзвоню, добре?
– Гаразд, татку!
— Тато, тато, там хтось дзвонить! Це Віка, точно Віка, відчини двері, вставай, тато! – По кімнаті наче ураган бігав Ваня, він ще ніколи так нікого не чекав.
– Іван, не будь таким збудженим, йдемо. – Ледь проговорив Павло, сміючись.
Павло радів через те, що хлопчик захотів товаришували хоча б з кимось, а те, що це була донька його друга – ще більше радувало його, непотрібно, щоб їхні діти були ворогами, скоро Віка та Ваня займуть їхні пости та будуть керувати та розбудовувати бізнес разом. А ще Віка була для сімейства Нечипоренків спасінням, бо лише з нею Ваня не був таким самотнім, він не проганяв дівчинку. Можливо, вони будуть не лише друзями, на це надіявся Павло.
– Ваня!
– Віка!
– Ми.
– Йдемо.
– Гратися.
І наче смерч діти побігли до Вані в кімнату, залізли на ліжко та почали гратися машинками, якими хлопчик сам захотів поділитися, а це було дуже складно для нього, бо він і сам ніколи розмову почати не міг.
— Ну, Вован, як справи? Твоя Віка з кожним днем стає все гарнішою, слідкуй за нею, бо ще Ваня закохається. — Почав розмову Павло, похлопавши ліпшого друга по плечу.
— Ти ліпше за мене знаєш, краще твій Ваня, ніж якийсь волоцюга. — В тій ж манері привітався Володимир.
— Ну, улюблені наші, може підете та обговорите свій майбутній магазин квітів? — Звернувся Павло вже до дружин.
— Та, Сан, пішли, нехай повирішують свої справи. — Сказала Юліана та жінки пішли на кухню.
— Ваня, дай мені цю машинку, будь ласка, — попросила Віка свого друга. Хлопчик нахмурився, але все ж поділився своєю улюбленою машинкою, бо Віка заслуговує лише найкраще. Тато завжди казав хлопчику, що дівчатка — справжній скарб, який потрібно берегти. От і Ваня, беріг та ділився з Вікою всім.
— Дякую! Ти найкращий, а хочеш я з тобою ляльками поділюся, коли ти приїдеш до нас? — Запитала дівчинка та кинулась обіймати друга. Вона просто світилася від радості.
— Як захочеш, — сказав, притихший хлопчик, його ще ніколи не обіймала дівчинка, крім мами, але це ж мама.
Цей вечір був найкращим у житті хлопчика, бо через обійми Віки він відчув якесь тепло, що розливалося в його грудях з кожним днем все сильніше.
– Сонечко, нам пора додому! – На порозі з'явилися батьки Вікторії.
– Мам, а можна ще трішки? Ми ж щойно прийшли. – Запитала Віка.
– Доню, ми вже в гостях три години. Давай потім Ваня до нас в гості прийде. – Батьки дівчинки змінили свою тактику.
– Точно? Обіцяєте?
– Та, але потрібно, щоб батьки Вані дозволили. — Відповіли вони.
– А мої батьки дозволять. – До розмови долучився і сам Ваня.
#2725 в Молодіжна проза
#1108 в Підліткова проза
#10587 в Любовні романи
#2572 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 05.06.2020