Епілог

Еля : 

Минуло три роки з того дня, як над подвір’ям Академії вщухла остання крижана завірюха і замкнулося коло чотирьох вищих сил. Ті часи, коли слово «відьма» асоціювалося лише з примусовими печатками, жорстокістю та кайданами, назавжди відійшли в минуле, ставши лише похмурою згадкою на старих пергаментах.

Сьогодні Академія магії дихала зовсім іншим життям.

Я стояла на балконі Вищої Вежі, підставивши обличчя теплому травневому сонцю. Вітер м’яко розвівав поділ моєї нової мантії, на якій срібними та золотими нитками були вишиті чотири символи: вовча лапа, лисячий хвіст, крило дракона та крижане перо. Моє відьомське джерело всередині грудей більше не пульсувало тривогою — воно було глибоким, спокійним і могутнім, наче безкрайній океан, що тримав у рівновазі стихії цього світу.

Поруч зі мною, поклавши велику голову на кам'яні перила, куняв Фенрір. Його попелясто-сіра шерсть виблискувала в променях сонця. Великий вовк ліниво мружився, слухаючи гамір, що долинав із великого подвір'я внизу.

«Сьогодні прибув новий курс, моя відьмо», — глибоко й добродушно озвався його голос у моїй свідомості. — «Серед них є хлопчик із хижим соколом. Він не зв'язав його путами, а просто розмовляє з ним. Твоя наука дає плоди».

Я посміхнулася, погладивши вовка за вухом.

— Вони швидко вчаться, Фенрі. Коли серце відкрите, магія сама знаходить шлях.

«Ой, дивіться, яка краса!» — на моє плече граціозно застрибнула Міла. Її два золотистих хвости заклично крутилися в повітрі, залишаючи за собою крихітні блакитні іскорки. Вона показувала носиком у небо, де над хмарами, роблячи величне коло, пролітав Кріон. Його смарагдова луска ловила сонячне світло, кидаючи яскраві зелені відблиски на вежі замку. Дракон більше не ховався в печерах — він був вільним володарем неба, який завжди повертався туди, де його любили й чекали.

А над нами, на самому шпилі вежі, застиг у величавому спокої Крижаний Стриж. Останній фамільяр, який приніс у наше коло прохолоду і кришталеву чистоту, час від часу змахував крилами, пускаючи на квітучі сади легкий, освіжаючий подих свіжості.

Двері балкона тихо прочинилися, і назовні вийшла Алісія. За ці роки вона неймовірно змінилася — стала впевненою, мудрою викладачкою бойового злиття стихій. Вогник, її нерозлучна куниця, гордо сиділа на її руці. Між ними тепер панувала така гармонія, що їхній спільний вогонь на тренуваннях більше нікого не палив — він лише захищав.

— Елею, магістр Ігнатіус просив переказати, що в Закритій Секції все готово, — посміхнулася Алісія, підходячи ближче. — Нові адепти чекають на твою першу лекцію про Союз Рівних. Ти йдеш?

— Так, уже йду, — відповіла я, востаннє окинувши поглядом залиту сонцем Академію.

Перед тим як вийти з кімнати, я підійшла до свого робочого столу, де на окремому постаменті лежала та сама гігантська книга з темної шкіри — наш магічний літопис. Я обережно торкнулася пальцями її обкладинки. Ланцюги на ній більше ніколи не з'являлися. Сторінки самі перегорнулися на самий кінець, де після описів усіх наших битв, порятунку дракона та зламу старої системи, моєю рідною мовою горіли фінальні золоті літери:

«Історія відьми, яка прийшла з іншого світу, закінчується тут. Але історія Великого Союзу Чотирьох Сил лише починається. Бо ланцюги можна викувати знову, але серце, що пізнало свободу і любов своїх пухнастих захисників, уже ніколи не підкориться жодній силі у всесвіті».

Я взяла перо, вмочила його в золоте чорнило і в самому низу сторінки вивела одне-єдине слово, ставлячи крапку в цій дивовижній пригоді:

«Кінець».

Я закрила книгу, відчуваючи неймовірне полегшення і спокій. Фенрір підштовхнув мою долоню носом, Міла весело тявкнула, а Вогник відгукнувся тихим писком. Попереду був новий день, нові учні та нове життя, яке ми збудували разом. Життя справжньої відьми, чия магія назавжди змінила цей світ.