Розділ 12

Алісія : 

Біле полум'я фенікса летіло вниз із ревом, від якого закладало вуха. Я бачила, як срібний бар'єр Вовка тріщить під цим натиском, як золотий туман кіцуне випаровується, не в змозі стримати лють мого батька. Еля стояла, міцно притиснувши долоню до смарагдової луски дракона, і її обличчя світилося відьмацькою силою, але людське тіло вже не витримувало такої колосальної температури. На її щоці проступила тонка цівка крові.

«Тварини — це не зброя. І поки ти цього не зрозумієш, твій фамільяр ніколи не захистить тебе по-справжньому».

Ці слова випалювали мій мозок зсередини сильніше, ніж батьківське заклинання. Я подивилася на Вогника. Моя куниця більше не ховалася. Вона дивилася на мене своїми чорними намистинками-очима, і в них вперше була не покірність перед моїм батогом, а німе запитання. Вона чекала. Вона пропонувала мені вибір.

Батько знову заходився божевільним сміхом, піднімаючи посох для другого, фінального удару, який мав остаточно випалити Елине джерело. Його обличчя в цей момент було обличчям чудовиська. Не Верховного Мага, не мого наставника, не тата. Просто ката.

— Ні, — тихо сказала я.

Мій голос потонув у гуркоті, але Вогник почула. Вона вискочила з мого рукава і сіла на моє плече.

— Досить! — закричала я на повні легені, роблячи крок уперед і виставляючи руку перед собою. — Батьку, зупинись!

Він навіть не повернув голови.

— Не заважай, нікчемо! Дивись, як помирають ті, хто йде проти роду Радоїла!

У цей момент я зрозуміла все. Наш великий, шляхетний рід Вогню, яким я так пишалася, тримався на брудному краденому житті. На катуваннях істоти, яка мала вільно літати над хмарами. І якщо я зараз промовчу, я стану такою ж, як він. Я стану пусткою.

Я закрила очі і вперше в житті не стала вимагати від своєї куниці сили. Я не кричала на неї, не стискала її канали своїм егоїзмом. Я просто... попросила. Всередині себе, подумки, звернулася до її крихітного, наляканого серця: «Будь ласка, Вогнику. Допоможи мені. Не заради нашої гордості. Заради них».

Вогняна куниця на моєму плечі раптом видала голосний, чистий звучний писк. І я відчула це. Моє магічне ядро немов вибухнуло, але не болем, а неймовірним, чистим, лагідним теплом. Наша примусова печатка на моєму зап'ясті з тріском розлетілася, а на її місці почав вимальовуватися зовсім інший візерунок — вільний, сплетений з вогняних ниток. Справжній союз.

— Вогнику, Вогняний Щит! — вигукнула я.

Моя куниця злетіла в повітря, розгортаючись у гігантську, яскраву вогняну стіну. Але це не було руйнівне біле полум'я батька. Це був чистий, захисний золотисто-червоний вогонь нашої спільної магії. Мій щит врізався прямо в бокову лінію батьківського фенікса, збиваючи траєкторію його удару.

Потужна вибухова хвиля розійшлася печерою. Біле полум'я вдарило в кам'яну стіну праворуч від Елі, обрушивши тонни гранітних уламків.

Батько різко розвернувся до мене, його очі налилися кров'ю від люті. Він дивився на мене так, наче готовий був спопелити власну доньку.

— Алісіє?! Ти зрадила власний рід?! Ти захищаєш цю дівку?!

Я стояла, важко дихаючи, але вперше в житті моя куниця не ховалася. Вона гордо сиділа на моєму плечі, її хутро палало чистим, рівним вогнем, а її лапки міцно трималися за мою мантію. Ми були разом.

— Я не зраджувала рід, батьку, — мій голос більше не тремтів, хоча серце калатало як шалене. — Це ти його зрадив, коли спустився сюди і став катом. Я не дозволю тобі вбити її.

Я повернула голову і подивилася на Елю. Вона дивилася на мене крізь хмари диму, і в її очах, замість ворожнечі, я побачила тепле, схвальне світло. Вона легким кивком подякувала мені.

А за її спиною Легендарний Дракон раптом відкрив друге око. Кристал Згасання в руках Елі ввібрав у себе останню краплю кривавих рун. Товсті ланцюги на його лапах та крилах з гучним, оглушливим тріском розлетілися на тисячі дрібних шматочків.

Смарагдовий дракон повільно підвівся на повний зріст, розправляючи свої гігантські могутні крила під стелею печери. Його величний рев струсонув увесь замок до самого фундаменту. Битва ще не була закінчена, але тепер правила гри диктували ми.