Розділ 4

Еля : 

Обіймати Фенріра було дивовижно. Його шерсть, попри те, що він щоправда щойно вирвався з капкана, пахла грозою, свіжою лісовою хвоєю та якимось особливим магічним теплом. Я відчувала, як крізь срібний знак на моєму зап’ясті пульсує його колосальна сила. Наше спільне магічне джерело тепер билося в одному ритмі — спокійному, потужному і незламному.

— Ну що, Фенрі, нам пора повертатися, — я неохоче відсторонилася від його м’якої шиї і спробувала підвестися.

Ноги все ще трохи тремтіли після того, як я випалила браконьєрський капкан, але вовк миттєво зреагував. Він підставив свій масивний загривок, дозволяючи мені спиратися на нього. Його поранена лапа, завдяки моїй первинній допомозі та його власній неймовірній регенерації, вже ледь помітно припадала до землі. Руни більше не тягли з нього життя.

«Ти занадто слабка, моя відьмо», — знову пролунав у моїй голові його глибокий, оксамитовий голос. Цього разу в ньому чулися нотки суворої, але такої приємної турботи. — «Люди в кам'яному замку за загородженням... вони не чекають на тебе з миром. Я відчуваю їхню отруту навіть звідси».

Я гірко посміхнулася, погладивши його по великій сірій голові між вухами.

— Знаю, Фенрі. Вони вважають мене егоїстичним монстром та ізгоєм без краплі сили. Минуле цієї дівчини... воно жахливе. Але я більше не вона. І ховатися в лісі я не збираюся. Нам потрібно повернутися і розставити всі крапки над «і».

Вовк видав низький, вібруючий звук, схожий на згоду. Його бурштинові очі блиснули небезпечним вогнем.

Ми повільно рушили в бік Академії. Йти поруч із Фенріром було чимось нереальним. Щоразу, коли я втомлювалася, він уповільнював крок, підлаштовуючись під мій темп. Заборонений Ліс, який ще годину тому здавався мені чужим і лякаючим, тепер наче розступався перед нами. Дерева шелестіли лагідно, а зелений мох під лапами мого першого фамільяра спалахував яскравими іскрами, вітаючи свого володаря.

Коли ми підійшли до високих кованих воріт Академії, сонце вже майже сховалося за горизонтом, залишивши на небі лише криваво-червону смугу. Саме в цей час на задньому дворі закінчувалися практичні заняття з магічних боїв у старших курсів. Там зібралося щонайменше пів сотні адептів, а також кілька магістрів, включаючи суворого сивочолого Ігнатіуса.

Першою нас помітила охорона на воротах. Два кремезні маги в броньованих мантіях раптово застигли, їхні обличчя миттєво зблідли, а бойові посохи в руках спалахнули тривожним червоним світлом.

— Що це за чудовисько?! Тривога! Напад на Академію! — закричав один із них, зриваючи голос.

Цей крик миттєво привернув увагу всіх на полігоні. Адепти почали розвертатися, витягуючи свої магічні палички та артефакти. Але коли вони розгледіли, ХТО саме йде поруч із гігантським попелясто-сірим вовком, по натовпу прокотилася хвиля шокованого, гробового мовчання.

Я йшла спокійно, з гордо піднятою головою. Мій чорний плащ розвівався від вечірнього вітру, капюшон був скинутий, відкриваючи бліде, але абсолютно спокійне обличчя Елі. Моя ліва рука м’яко лежала на загривку Фенріра, а на правому зап’ясті, не прихована рукавом, яскраво пульсувала срібним світлом магічна печатка контракту — вовча лапа.

— Це... Еліса? — прошепотів хтось із натовпу.

— Не може бути... Вона ж повна невдаха! Її канали були випалені! — почулися інші перелякані голоси.

З натовпу вперед вискочила Алісія. Її руде волосся палало в променях заходу сонця, а на плечі гордо висіла її власна фамільярка — красива, але невелика вогняна куниця. Проте, побачивши Фенріра, куниця миттєво злякано завищала і залізла Алісії під мантію, тремтячи як осінній лист.

— Що ти знову замислила, дрянь?! — верескнула Алісія, хоча в її голосі вперше проглядав справжній, непідробний страх. Вона виставила вперед руку з кулоном, який почав іскрити вогнем. — Де ти взяла цього дикого звіра? Ти привела монстра, щоб помститися нам?! Магістре Ігнатіус, вона збожеволіла! Вона хоче нас знищити!

Фенрір зробив один короткий крок уперед, закриваючи мене своїм могутнім тілом. Його паща привідкрилася, демонструючи гігантські ікла, і він видав такий потужний, глухий рик, що земля під ногами Алісії буквально здригнулася. Рудоволоса адептка зойкнула і відлетіла назад, ледь не впавши на землю від страху.

— Фенрі, назад. Свої, — тихо, але чітко сказала я, поклавши долоню йому на ніс.

Вовк миттєво замовк і слухняно сів біля моєї ноги, продовжуючи сканувати натовп своїми розумними бурштиновими очима. Такого рівня послуху від дикої істоти не міг добитися жоден маг в Академії, навіть використовуючи найжорстокіші ланцюги.

Магістр Ігнатіус повільно підійшов ближче. Його посох не горів бойовим вогнем — він просто дивився на моє зап’ястя, де світилася срібна печатка. Його очі за скельцями окулярів округлилися до неймовірних розмірів.

— Контракт рівних... — прохрипів старий викладач, і його голос здригнувся від хвилювання. — Срібний вовк Забороненого Лісу... Легендарний вищий дух, якого не могли приборкати три покоління верховних магів... Елісо... Як?! Твої канали були мертві! Ти намагалася використати криваву магію три дні тому!

Я подивилася прямо в очі магістру. В моєму погляді не було колишньої пихи чи злості. Лише чиста, глибока впевненість.

— Магістре Ігнатіус, три дні тому стара Еліса померла у тому лікарняному крилі. Її егоїзм та жорстокість спалили її зсередини, — відповіла я, і мій голос рознісся над полігоном у повній тиші. — Я зрозуміла свої помилки. Магія — це не насильство. Цей світ звик заковувати істот у кайдани, змушувати їх служити силою. Але Фенрір прийшов до мене сам. Тому що я врятувала його від браконьєрської пастки і відкрила йому своє серце. Не як рабу, а як другу.

Адепти навколо почали переглядатися. На їхніх обличчях читався повний когнітивний дисонанс. Перед ними стояла та сама Еля, яку вони зневажали, але вона говорила речі, які змушували їхні серця стискатися. Вони бачили гігантського вовка, який міг розірвати тут половину курсу, але він слухняно терся головою об її коліно, наче велика домашня кішка.