Розділ 3

Еля : 

Минуло три дні. Три довгих, виснажливих дні, які я провела в чотирьох стінах своєї холодної кімнати, намагаючись не збожеволіти. Я вивчала спогади колишньої власниці тіла, як конспекти перед найважчим іспитом у житті. Крок за кроком я вчилася керувати цим новим, чужим організмом. Щоранку я сідала на підлозі, схрестивши ноги, заплющувала очі й прислухалася до магічних каналів усередині себе. Вони більше не пекли вогнем — моя спокійна, земна енергія повільно затягувала рани, залишені темним ритуалом колишньої Елі. Магія всередині мене тепер нагадувала чисте, прохолодне джерело, яке чекало свого часу.

Їжу мені приносила маленька налякана служниця, яка ставила тацю біля порога і тікала так швидко, наче за дверима жив голодний дракон. Мені було щиро шкода її, і кожного разу я тихо казала: «Дякую». Дівчинка від цього слова щоразу здригалася і задкувала ще швидше. Так, репутація у мене була ще та.

На четвертий день я зрозуміла: якщо я залишуся тут ще хоч на годину, то просто задихнуся. Тіло зміцніло, тупий біль у скронях зник, а душа вимагала простору. Мені потрібне було повітря. Справжнє, дике повітря, а не цей застояний запах каменя і старих сувоїв.

Я вдягла просту чорну сукню для практичних занять — без зайвих мережив та золотих вишивок, які так любила стара Еля, накинула на плечі глибокий плащ із капюшоном і тихцем вислизнула з вежі. Студенти, які траплялися мені в коридорах, звично сахалися в боки. Я проводжала їх спокійним, байдужим поглядом. Нехай думають, що замислила нову пакість, мені байдуже.

Пройшовши через задній дворик Академії, повз високі ковані ворота, я опинилася на межі Забороненого Лісу. Нам суворо забороняли ходити туди без супроводу магістрів, адже цей ліс жив своїм, небезпечним життям, повним диких магічних істот. Але мій внутрішній ветеринарний інстинкт просто сміявся з цих заборон. Я відчувала, що саме там — моє справжнє місце.

Крок за кроком я заглиблювалася в чащу. Яке ж це було неймовірне відчуття! Старовинні гігантські дерева піднімалися високо в небо, їхнє листя тихо шелестіло від легкого вітру, а між корінням світився блідо-зелений мох. Повітря пахло вологою землею, хвоєю та грибами. Я йшла, торкаючись долонями шорсткої кори, і вперше за весь час у цьому світі посміхалася. Моя «природна магія», моя здатність відчувати природу, яка була зі мною на Землі, нікуди не зникла. Вона стала навіть гострішою.

Я гуляла вже близько години, коли раптом повітря навколо різко змінилося. Мох під ногами перестав світитися, а пташиний спів у вишині миттєво обірвався. Настала важка, гнітюча тиша.

Моє серце пропустило удар. Навички ветеринара, який звик працювати з небезпечними хижаками, миттєво привели мене в повну бойову готовність. Я завмерла, прислухаючись.

Зі сторони глибокого яру, зарослого густим чагарником ожини, донісся звук. Це було не просто шарудіння. Це був важкий, переривчастий подих, який періодично переривався на глухе, сповнене дикого болю та люті гарчання.

Я обережно, наче кішка, підібралася до краю яру і розсунула колючі гілки. Те, що я побачила, змусило моє серце стиснутися від жаху та гніву.

На дні яру, на кривавому снігу (тут, у затінку дерев, ще лежали острівці зимового льоду), лежав гігантський вовк. Він був просто неймовірних розмірів — удвічі більший за будь-якого земного вовка, з густою, як ніч, попелясто-сірою шерстю. Але зараз ця розкішна шерсть була зліплена від крові. Його задня лапа була затиснута в жахливу, масивну сталеву пастку — браконьєрський капкан, покритий темними рунами заневолення. Ці руни світилися брудним фіолетовим світлом, висмоктуючи з тварини сили і не даючи йому регенерувати.

Вовк шалено смикався, намагаючись вирватися, від чого сталеві зуби капкана впивалися в м'ясо ще глибше. Він скалив величезні білі ікла, його очі горіли диким, криваво-червоним вогнем люті та відчаю. Він розумів, що впійманий, але збирався дорого продати своє життя.

— О боже... Що ж вони з тобою зробили, — тихо, майже беззвучно зірвалося з моїх губ.

Від мого голосу вовк миттєво здригнувся. Його голова різко повернулася в мій бік. Червоні очі зафіксувалися на мені, і яр здригнувся від такого потужного, вібруючого гарчання, що в мене заніміли кінчики пальців. Він бачив у мені людину. А люди для нього тепер були лише катами.

«Спокійно, Елю. Ти ветеринар. Ти витягувала псів і не з таких халеп», — подумки наказала я собі, роблячи глибокий вдих.

Я скинула капюшон, щоб він бачив моє обличчя, і зробила перший крок донизу, в яр. Вовк напружився, його шерсть на загривку встала дибки, він припав до землі, готовий перегризти мені горло, щойно я підійду ближче.

— Тихо, тихо, хороший мій... — заговорила я тим самим м'яким, глибоким, обволікаючим голосом, яким колись заспокоювала диких вовкодавів на Землі. — Я бачу, як тобі боляче. Я не скривджу тебе. Я прийшла допомогти.

Я йшла повільно, тримаючи руки перед собою відкритими долонями догори, показуючи, що в мене немає зброї і я не збираюся чаклувати. Вовк продовжував гарчати, але в його червоних очах на секунду мигнуло дивне замішання. Маги цього світу ніколи не підходили до поранених звірів так — вони використовували заклинання підкорення, ланцюги або снідали їх магією безпеки. А я йшла абсолютно беззахисна.

— Я знаю, що ти мені не віриш. Але дивись на мене... Я просто хочу зняти цю залізяку, — я підійшла вже на відстань трьох кроків.

Вовк зробив різкий випад у мій бік, клацнувши іклами прямо біля моєї руки. Я навіть не здригнулася. Я витримала його лютий погляд, продовжуючи дивитися на нього з безмежним жалем та теплом.

— Ну все, все... Ти сильний. Ти дуже сильний, — тихо шепотіла я, опускаючись перед ним на коліна прямо в бруд і кров.

Він важко дихав, гаряче повітря з його пащі обпікало мені обличчя. Поранену лапу судомило. Брудні руни на капкані продовжували пульсувати, отруюючи його кров. Я протягнула руку і обережно, ледь торкаючись, поклала долоню на його велику, гарячу голову між вухами.