Розділ 2

Еля : 

Темрява відступала неохоче, шматками, залишаючи після себе важкий, залізистий присмак на губах. Перше, що повернулося до мене, — це відчуття власного тіла. Але воно було... не моїм. Пальці здавалися задовгими, шкіра — занадто тонкою, а в грудях замість звичного спокійного ритму серця калатав якийсь чужий, наляканий і водночас злісний вогник.

Я спробувала вдихнути. Легені наче забило попелом, а в носа вдарив різкий, концентрований запах сушеної лаванди, бджолиного воску та якогось гострого магічного озону, який зазвичай буває в повітрі після короткого замикання проводки. Тільки тут це було замикання... душі.

— Дивіться, вона ворушиться! Невже вижила після такого ганебного провалу? — пролунав прямо над моїм вухом чийсь пихатий, високий жіночий голос. У ньому не було ні краплі жалю, лише чисте розчарування.

— Краще б не вижила. Тільки ганьбить Академію. Родової магії нуль, фамільяра закликати не здатна, а пихи — на ціле королівство, — відповів інший, чоловічий голос, сповнений такого глибокого презирства, що мені аж захотілося стиснути кулаки.

«Хто ці люди? Максим? Де цуценя?!» — панічно промайнуло в моїй голові. Я різко розплющила очі й одразу ж зажмурилася від яскравого, неприродного світла.

Коли зір трохи налаштувався, я зрозуміла, що лежу не в реанімації і точно не в чистій білій палаті. Стеля надо мною була високою, витесаною з темного монолітного каменю. Замість електричних ламп під стелею плавали... справжні скляні сфери, всередині яких пульсувало м'яке блакитне полум'я. Я лежала на жорсткій дерев'яній кушетці, застеленій грубим лляним простирадлом.

Навколо мене стояло троє людей. Усі вони були вдягнені в довгі, важкі мантії глибокого винного кольору з хитромудрими срібними вишивками на рукавах.

— Ну що, Елісо, догралася зі своїми темними ритуалами? — до мене впритул підійшов суворий сивочолий чоловік. У його руці був масивний дерев'яний посох, на верхівці якого тьмяно мерехтів прозорий кристал. — Хотіла підкорити магічного звіра силою, прикувати його чорними нитками до своєї недолугої аури, а в результаті ледь не випалила власні канали. Тобі пощастило, що майстри встигли втрутитися і розірвати коло зв'язку!

В цей момент моя голова вибухнула справжнім феєрверком із чужих спогадів. Це було так боляче, наче в мій мозок насильно заганяли гігантську флешку з інформацією. Я закричала, але з губ злетів лише слабкий, хрипкий стогін. Я схопилася за скроні, відчуваючи, як чужа пам'ять змішується з моєю, розкладаючись по поличках.

Цю дівчину справді звали Еліса. Еля. І вона була... чудовиськом. Принаймні, так її бачили всі навколо. Вона народилася в знатній родині відьом, де кожен мав сильних фамільярів — від вогняних саламандр до срібних соколів. А в Елі не було нікого. Вона була магічним пустирем. Через це над нею знущалися в дитинстві, і її серце просто закам'яніло, породивши люту, токсичну злобу. Еля стала егоїстичною, підлою і жорстокою. Вона підсипала отруйні трави в їжу своїм однокурсникам, нищила чужі магічні артефакти, а тварин взагалі вважала «брудним інструментом». Останньою краплею став її відчайдушний крок: вона знайшла в забороненій секції бібліотеки ритуал «Кривавого заневолення», щоб силою притягнути і підкорити собі дикого магічного звіра. Але лісовий дух виявився занадто сильним. Він просто випалив її злісну душу з тіла, лишивши оболонку.

І в цю порожню оболонку затягнуло мене. Дівчину, яка загинула, рятуючи цуценя в грозу.

— Елею, ти взагалі нас чуєш? — знущально запитала рудоволоса дівчина, яка стояла трохи осторонь, склавши руки на грудях. Судячи з моїх нових спогадів, це була Алісія — донька верховного мага, головна красуня курсу і за сумісництвом особистий кошмар колишньої Елі. Вони постійно ворогували. — Чи ти від сорому останні мізки розгубила? Де ж твоя гордість? Що, знову нікого не закликала? Дивись, твій «трон» головної невдахи Академії ніхто не займе.

Я повільно опустила руки і подивилася на свої нові долоні. Вони були тонкими, блідими, з ідеально підстриженими нігтями, але на пальцях ще виднілися чорні сліди від сажі після ритуалу. Потім я перевела погляд на Алісію.

Усі присутні в кімнаті — викладач, Алісія і двоє помічників-лікарів — помітно напружилися. Вони чекали звичного сценарію. Стара Еля вже б верещала, кидалася б лікарськими банками, проклинала б усіх до сьомого коліна і обіцяла б жорстоку помсту.

Замість цього я глибоко вдихнула, відчуваючи, як чужі магічні канали всередині мене пульсують тупим болем, і тихо, втомлено сказала:

— Так, я вас чую. Голова просто неймовірно розколюється. Пробачте, що завдала вам стільки клопоту через свою дурість.

В кімнаті наче викачали повітря. Настала така мертва, дзвінка тиша, що було чути, як тріщить полум'я в літаючих сферах.

Алісія розгублено кліпнула очима, її пихата посмішка сповзла з обличчя, а рот смішно привідкрився. Вона озирнулася на викладача, наче шукаючи підказки. Сивочолий маг, якого спогади підказали назвати магістром Ігнатіусом, навіть опустив свій посох, а кристал на ньому перестав грізно мерехтіти.

— Вона... що, головою сильно вдарилася під час відкату? — пошепки запитала одна з лікарок у свого колеги.

— Мабуть, ментальний шок. Душа ледь втрималася в тілі, — так само тихо відповів той, з побоюванням позираючи на мене.

— На сьогодні все, — нарешті прохрипів магістр Ігнатіус, уважно вдивляючись у мої очі, наче намагався прочитати там обман. — Елісо, твої магічні канали затягнуться за кілька днів, але твоя репутація після цієї витівки з темним ритуалом уже не відновиться. Рада Академії ще вирішить, чи залишати тебе на навчанні. А зараз — іди до своєї кімнати. І щоб більше ніякої чорної магії у цих стінах!

— Дякую, магістре, — я слухняно сповзла з кушетки.

Ноги були наче ватяні, коліна підкошувалися, але я вперто випрямила спину. На мені була довга чорна сукня, розірвана на подолі та забруднена золою. Коли я пройшла повз Алісію, та мимоволі зробила крок назад, очікуючи підвоху, але я навіть не подивилася в її бік.