Розділ 1

Еля : 

Сонце повільно сідало за горизонт, залишаючи на склі ветеринарної клініки теплі бурштинові розводи. Я стояла біля вікна, гріючи пальці об чашку з давно охололою кавою. День був просто сумасшедшим. Хоча, кого я обманюю? Кожен мій день як ветеринара та волонтера притулку — це справжнє поле бою за чиєсь маленьке життя.

Колеги часто жартували, що в мене є якась «природна магія». Там, де інші бачили агресивного безпритульного пса, який гарчав і скалив зуби від жаху, я бачила лише злякану дитину, що потребує допомоги. Мені вистачало особливого, тихого тону і м'якого дотику, щоб навіть найлютіший вуличний кіт затих на моїх руках. Я просто відчувала їхній біль, наче свій власний.

— Ель, ти знову затрималася? Твоя зміна закінчилася ще годину тому, — до кабінету зазирнув Максим, наш старший лікар, натягуючи куртку.

— Знаю, Максе. Просто хотіла перевірити того сірого вовкодава, якого вранці привезли з траси, — я втомлено посміхнулася і заправила за вухо пасмо русявого волосся, що вибилося з хвоста. — Він відмовляється від їжі. Дивлюся в його очі, і серце просто розривається.

— Тобі треба навчитися абстрагуватися, Елю, інакше ти просто вигориш, — зітхнув він. — Іди додому. На вихідні обіцяли штормове попередження, тож хоч виспишся.

Я слухняно кивнула, але про себе лише зітхнула. Абстрагуватися? Це не про мене. В моїй маленькій орендованій квартирі вже жили троє котів-інвалідів та старий сліпий пес, яких ніхто не хотів забирати з притулку. Друзі постійно повчали мене, що я надто м'яка для цього жорстокого світу. Але я твердо вірила: доброта — це не слабкість. Це найбільша сила, яка в нас є.

Коли я вийшла на вулицю, повітря вже було густим і прохолодним, пахло озоном і вологою. Небо стрімко затягували важкі, майже чорні хмари. Я застебнула куртку по саму горловину і прискорила крок. Чомусь на душі було дивно тривожно, а серце калатало у якомусь рваному, прискореному ритмі, ніби намагалося попередити про щось.

Гроза обрушилася на місто миттєво. Спалахнула сліпуча блискавка, а за нею гримнув такий потужний удар грому, що під моїми ногами, здавалося, здригнувся асфальт. Злива стіною закрила все навколо всього за хвилину.

Щоб швидше дістатися до своєї зупинки, я вирішила зрізати шлях через старий, густий парк. Вітер безжально гнув гілки дерев до землі, вода хлюпала у кросівках, і я вже мріяла про гарячий чай. Аж раптом, крізь стіну дощу та ревіння вітру, до моїх вух долетів звук, від якого все всередині перевернулося.

Тонкий, жалібний, абсолютно розпачливий писк.

Я різко зупинилася, прислухаючись. Звук долинав з боку глибокого глиняного яру за старими дубами. Забувши про зливу, шторм і небезпеку, я кинулася туди. На ходу ввімкнувши ліхтарик на телефоні, я підбігла до краю урвища і посвітила вниз.

Там, у брудній калюжі між корінням, що стрімко розмивалося потоками води, лежало маленьке цуценя. Воно було повністю мокре, перелякане і заплутане в заіржавілому колючому дроті. Вода прибувала на очах, загрожуючи просто втопити бідного малюка.

— Маленький, почекай, я зараз! — крикнула я, хоча шторм легко заглушив мій голос.

Я почала обережно з'їжджати схилом , чіпляючись за мокру траву. Глина їхала під ногами, я не втрималася і боляче гепнулася на коліно, забруднивши весь одяг. Але біль не мав значення. Я підповзла до цуценяти і заговорила своїм «магічним», заспокійливим голосом:

— Тихо, тихо, хороший мій... Я з тобою. Не бійся, я не ображу. Давай сюди лапку...

Малюк від страху спробував огризнутися, але я впевнено і ніжно притиснула його до себе, ділячись теплом. Мої пальці, попри холод і дрижаки, почали швидко розплутувати іржаві петлі дроту. Гострі колючки впивалися в мою шкіру, залишаючи криваві подряпини, але я навіть не морщилася. Головне — встигнути.

Нарешті остання колючка випустила його лапку. Я миттєво сховала тремтячу пухнасту грудочку під куртку, міцно притискаючи до грудей. Крізь мокру тканину я відчувала, як шалено, наче налякана пташка, б'ється його крихітне серце.

— Ну от і все, ми впоралися, маленький, — прошепотіла я, полегшено зітхнувши, і збиралася вже підніматися вгору по схилу.

У цей момент світ навколо мене став абсолютно, сліпуче білим. Масивна, розгалужена блискавка вдарила прямо в старий дуб, під яким я стояла.

Я навіть не встигла злякатися. Час наче сповільнився до краплі води. Я почула оглушливий, страшний тріск дерева, що розколювалося навпіл, і побачила, як величезна палаюча гілка летить прямо на мене.

Єдине, що я встигла зробити у свій останній земний момент — це згрупуватися, закриваючи власним тілом маленьке цуценя під моєю курткою.

Удар. Дикий біль, який тривав лише коротку долю секунди... а потім настала абсолютна, глибока і м'яка темрява. Зник холод, зник дощ, зник страх. Була лише тиша.

...Я не знаю, скільки часу я провела в цій пустоті. Але раптом цю тишу порушив дивний, далекий голос. Він звучав відлунням, наче з іншого кінця довгого тунелю.

— ...вона померла? Невже вижила після такого ганебного провалу? — говорив хтось пихато, з явним презирством.

Я спробувала зробити вдих, але мої легені наче обпекло вогнем. Все тіло неймовірно ломило, але це був дивний біль — не від падіння дерева. Голова просто вибухала, і в мою свідомість лавиною почали прориватися чужі, страшні спогади.

Я бачила розкішні кам'яні зали, старовинні книги, і... дівчину, яку теж звали Еля. Але вона була зовсім іншою. Вона кричала на слуг, штовхала ногами тварин, поводилася жорстоко і гордо, намагаючись силою підкорити якусь магічну істоту під час забороненого ритуалу. Цей егоїстичний ритуал просто випалив і знищив її душу, лишивши порожнє тіло.

«Це не мої спогади... Хто це? Де я?!» — в паніці подумала я, намагаючись хоча б розплющити очі.

Я ще не знала, що моє земне життя закінчилося там, у парку під зливою. Але моя душа, яка до останнього подиху рятувала слабшого, отримала новий шанс. Шанс прокинутися в тілі тієї, яку всі ненавиділи, і змінити цей магічний світ назавжди.