Том 4 ГЛАВА 198. ВІН СТАЄ МАЯКОМ

Їх ставало все більше. Тисячі переросли в десятки тисяч. Десятки тисяч — у сотні. Вони йшли звідусіль — зруйновані, зламані, перероджені істоти, які ніколи не мали дому.

І всі вони йшли до нього.

Крівін більше не міг приймати кожного особисто — їх було занадто багато. Але його присутність відчувалася всюди. У кожному куточку домену, у кожному серці, у кожному подиху.

Він став маяком.

Не тим, що світить яскраво, а тим, на який орієнтуються. Тим, хто показує шлях.

Ніка першою сформулювала це.
— Ти більше не просто Крівін, — сказала вона. — Ти — напрямок. Ти — те, куди йдуть, коли втрачають себе.

Він подивився на неї, і в його очах не було гордості — тільки спокій.
— Я просто роблю те, що маю робити.

— Ти робиш більше, — відповіла Англінція. — Ти даєш їм надію. А надія — це найбільше, що можна дати.

Амерія стояла поряд, дивлячись на це. Вона бачила, як він змінюється — не фізично, а сутнісно. Він ставав чимось більшим, ніж просто людина, просто архітектор, просто майстер.

Він ставав символом. Символом того, що навіть у найбільшій темряві можна знайти світло.

— Ти не боїшся? — запитала вона тихо.

Він повернувся до неї.
— Чого?

— Що цей тягар розчавить тебе?

Він усміхнувся — тією самою усмішкою, якою колись казав їй, що тріщина — це двері.
— Я не несу його сам. Ви несете його зі мною. Кожен із вас. Кожна істота в цьому домені. Ми — разом. І це робить тягар легким.

Вона притулилася до нього.
— Ти справді віриш у це?

— Я знаю це, — відповів він. — Бо відчуваю. Кожну мить.

І в системі планети, серед сотень тисяч істот, серед десяти учениць, серед тепла, що розливалося навколо, маяк світив яскраво. І всі, хто бачив це світло, знали: вони не самі.