Том 4 ГЛАВА 194. СВІТ СПОСТЕРІГАЄ

Вони не втручалися. Вони просто дивилися.

За межами видимого, у просторі, де не діють звичні закони фізики, семеро сутностей Вищої Ради Систем зібралися разом. Але тепер їх було не семеро — тільки шестеро. Сьома, та, що відчула любов, залишилася внизу, серед людей, біля дерева-порталу.

Порядок дивилася на те, що відбувалося внизу, і її форма, колись досконала, тепер тремтіла від нерозуміння.
— Вони створили домен. Справжній, живий домен. Простір, де не діють наші закони.

Хаос, який завжди прагнув руйнувати, тепер мовчав. Він більше не відчував потреби в руйнуванні — тільки в спостереженні.
— Як вони це зробили? Вони ж просто люди. Слабкі, смертні, обмежені.

— Вони не просто люди, — відповіла Рівновага. — Вони — щось інше. Вони навчилися бути разом. І це зробило їх сильнішими за нас.

Час, сутність, що вимірювала вічність, раптом здригнувся.
— Я не можу їх виміряти. Вони існують поза часом. Їхній домен — поза часом. Як таке можливо?

— Можливо, — відповів Простір. — Бо вони створили не фізичний простір, а емоційний. А емоції не підкоряються часу.

Енергія, яка завжди була в русі, тепер завмерла.
— Я відчуваю їх. Навіть тут, на відстані. Вони пульсують. І цей пульс... він заразливий.

Свідомість, остання з тих, хто залишився, подивилася на інших.
— Що нам робити? Ми не можемо їх знищити — ми пробували. Ми не можемо їх ігнорувати — вони надто сильні. Ми не можемо їх прийняти — це суперечить нашим законам.

Тиша. Шестеро сутностей дивилися одна на одну і не знали відповіді.

А внизу, біля дерева-порталу, тисячі людей жили своїм життям. Вони будували, любили, мріяли. Вони не знали, що за ними спостерігають вищі сили. І їм було байдуже.

Бо вони були вдома.

Крівін сидів біля дерева, притулившись до нього спиною. Амерія була поряд, її голова лежала на його плечі. Він не дивився в небо, але знав — вони там. Спостерігають. Чекають.

— Вони бояться, — сказав він тихо.

— Хто? — запитала Амерія.

— Вища Рада. Вони бачать наш домен і не розуміють. Вони ніколи не розуміли. І це їх лякає.

— І що вони зроблять?

Він усміхнувся.
— Нічого. Вони будуть спостерігати. Чекати. Аналізувати. А ми будемо жити. І одного дня вони зрозуміють, що спостерігати — це теж частина життя.

Амерія притулилася до нього тісніше.
— А якщо не зрозуміють?

— Тоді вони залишаться там, нагорі, самотні. А ми будемо тут — разом. І це їхнє покарання, не наше.

Світ спостерігав. Але це вже не мало значення.