Том 4 ГЛАВА 182. СПРОБА ПОВНОГО СТИРАННЯ

Шість сутностей зникли. Не розчинилися — просто перестали існувати для цього світу. Вони залишилися там, за бар'єром, вічними спостерігачами, які ніколи не стануть частиною.

Але їхнє зникнення не пройшло безслідно.

Першою це відчула Ліра. Її прилади, які тепер показували не дані, а живе дихання системи, раптом заблимали тривожним червоним.
— Щось іде, — сказала вона. — Не ззовні — зсередини. З самої тканини реальності.

Крівін підвів голову. Його очі звузилися.
— Вони намагаються стерти нас. Не як ворогів — як помилку. Як баг, який треба виправити.

— Хто? — запитала Амерія.

— Сам світ. Система, яка створила закони. Вона побачила, що ми — аномалія, яку не можна контролювати. І тепер вона хоче нас знищити.

І тоді це почалося.

Земля під ногами здригнулася — не від катастрофи, а від спроби стерти саме їхнє існування. Люди навколо почали бліднути, їхні тіла ставали напівпрозорими, немов реальність відмовлялася їх тримати.

— Він стирає нас! — закричала Англінція. — Ми зникаємо!

Крівін підвівся. Його ядро, яке ледь жевріло, раптом спалахнуло яскраво — не золотим, не блакитним, а кольором самого життя.
— Ні, — сказав він твердо. — Не сьогодні.

Він простягнув руки до неба, і тисячі людей навколо відчули це — його присутність стала щільнішою, реальнішою, ніж сама реальність.

— Ти хочеш стерти нас? — закричав він у порожнечу. — Спробуй!

І світ спробував.

Хвиля стирання прокотилася над ними — невидима, але смертоносна. Вона торкнулася тисяч людей, і кожен із них на мить відчув, як межа між буттям і небуттям стає прозорою.

Але вони не зникли.

Тому що Крівін стояв між ними і цією хвилею. Не захищаючи — приймаючи. Він вбирав у себе силу стирання, і його тіло тремтіло, але не ламалося.

— Крівіне! — закричала Амерія, кидаючись до нього.

— Стій! — зупинила її Ніка. — Якщо ти торкнешся його зараз, ти теж зникнеш. Він тримає все на собі.

— Але він загине!

— Не загине, — сказала Свідомість. — Він сильніший, ніж ми думаємо.

І вона мала рацію.

Крівін стояв, і його крик — той самий, що вирвався з нього нещодавно — тепер лунав не в повітрі, а в самій тканині реальності. Він кричав не від болю — від рішучості. Він кричав, і світ чув його.

Хвиля стирання сповільнилася. Завмерла. А потім — повільно, майже неохоче — почала відступати.

Крівін упав на коліна, важко дихаючи. Але він був живий. І тисячі людей навколо були живі.

— Вона відступила, — прошепотіла Ліра. — Світ відступив.

— Не відступив — замислився, — виправив Крівін, підводячи голову. — Він побачив, що ми не здаємося. І тепер він вагається.

Амерія кинулася до нього, обіймаючи, притискаючись усім тілом.
— Ти божевільний, — шепотіла вона крізь сльози. — Ти міг загинути.

— Не міг, — відповів він, усміхаючись крізь втому. — Бо ви тримали мене.

І в системі планети, серед тисяч вогників, серед десяти учениць, серед семи сутностей, що бачили це диво, почалося те, чого ніхто не міг передбачити.

Світ спробував стерти їх — і програв.