Том 4 ГЛАВА 181. АЛЕ ЗАРАЗ ЗАПІЗНО

Вони чекали.

Дні змінювали один одного, але біля дерева-порталу час плинув інакше. Тисячі людей жили своїм життям, будували, любили, творили. Сім сутностей вчилися бути людьми — або принаймні істотами серед інших істот. Десятеро учениць вели за собою тих, хто потребував провідника.

А Вища Рада Систем чекала за межами видимого. Вони визнали свою помилку. Вони були готові приєднатися. Вони чекали на запрошення.

Але Крівін не кликав їх.

— Чому? — запитала Амерія одного вечора, коли вони сиділи біля дерева, дивлячись на зірки. — Вони ж визнали. Вони готові. Чому ти не кличеш їх?

Крівін подивився на неї. В його очах не було відповіді — тільки глибоке, спокійне роздуми.
— Тому що вони не розуміють, — сказав він. — Вони думають, що достатньо визнати помилку і все стане добре. Але це не так.

— А що потрібно?

— Час. І досвід. Вони мають не просто визнати — вони мають відчути. Зрозуміти серцем, а не розумом. І на це потрібен час.

Він подивився в небо, де за межами видимого пульсували шість сутностей.
— Вони чекають. Але чекають неправильно. Вони чекають дозволу, а треба чекати прозріння.

І тоді це сталося.

У небі над ними з'явився спалах. Не яскравий — болісний. І голос, що пролунав у їхніх серцях, був сповнений розпачу.

Ми чекали занадто довго. Тепер... тепер ми не можемо увійти. Щось змінилося. Бар'єр, який відділяє нас від вас, став непроникним.

Крівін підвівся. Його обличчя було спокійним, але в очах блиснуло те, чого Амерія ніколи не бачила — жаль.
— Я знав, — сказав він тихо. — Я знав, що так станеться.

— Що сталося? — запитала Ніка, підбігаючи.

— Вони чекали дозволу, а треба було діяти, — відповів Крівін. — Вони думали, що час працює на них. Але час ніколи ні на кого не працює. Він просто тече.

Він подивився в небо, де шість сутностей билися об невидимий бар'єр, намагаючись прорватися.
— Тепер занадто пізно. Вони не зможуть увійти. Принаймні, не так, як хотіли.

— І що з ними буде? — запитала Англінція.

— Вони залишаться там. Назавжди. Спостерігачами, які ніколи не стануть частиною. Вони будуть бачити дім, але ніколи не увійдуть до нього.

Тиша впала на тисячі людей. Усі дивилися в небо, де шість сутностей повільно згасали, розчиняючись у темряві.

— Це... це жахливо, — прошепотіла Амерія.

— Це вибір, — відповів Крівін. — Вони зробили його, коли вирішили чекати, а не діяти. І тепер вони платять ціну.

Він обійняв її.
— Але ми тут. Ми разом. І ми ніколи не зробимо такої помилки.

І в системі планети, серед тисяч вогників, серед десяти учениць, серед семи сутностей, що стали частиною дому, запала тиша.

Тиша, в якій кожен чув не тільки себе, а й тих, хто залишився за межами.

Занадто пізно. Але це був їхній вибір.