Том 3 ГЛАВА 144. КРІВЛІН МАЙЖЕ ПАДАЄ — ЙОГО ТРИМАЮТЬ

У просторі між світами не було ні часу, ні простору в звичному розумінні. Була тільки безмежна порожнеча, пронизана мільярдами ліній — кожна з них вела до іншої реальності, іншого життя, іншої можливості. І серед цього хаосу ковзав Крівін.

Він ішов уже невідомо скільки. Тут, поза часом, неможливо було виміряти тривалість — тільки відчуття власного існування, яке повільно, але невідворотно починало тьмяніти.

Його два ядра, що злилися в одне перед тим, як він зробив крок, тепер пульсували нерівно. Вони втрачали синхронність, розходилися, намагаючись знайти опору там, де її не було.

Крівін відчував, як його свідомість розтікається, як межі між "я" і "не-я" стають дедалі прозорішими. Він знав, що це небезпечно — так він може розчинитися назавжди, стати частиною цього міжсвітового простору, втративши себе.

Але він не зупинявся. Він шукав.

Там, у далечині, він бачив щось — нечітке, мінливе, але реальне. Інші світи, інші істоти, інші пісні. Він хотів дістатися до них, побачити, зрозуміти, принести цю мудрість додому.

Але сили закінчувалися.

Його ядро спалахнуло востаннє — і почало згасати.

— Я... я не можу, — прошепотів він у порожнечу. — Занадто далеко. Занадто довго.

Він закрив очі, готуючись розчинитися.

І в ту ж мить відчув тепло.

Не фізичне — глибше. Те тепло, що він знав краще за будь-яке інше. Те, що завжди чекало на нього вдома.

Амерія.

Вона не була тут фізично — вона була в системі, біля дерева-порталу, співала своїм серцем. Але її спів досягав його крізь усі шари реальності, крізь безмежну порожнечу, крізь сам час.

Ти не один, — почув він її голос. — Ти ніколи не був один. І не будеш.

Він розплющив очі. Його ядро, яке вже майже згасло, спалахнуло знову. Не так яскраво, як раніше, але достатньо, щоб продовжити шлях.

І тоді до співу Амерії приєдналися інші.

Англінція — зі столиці, де вона вела за собою тих, хто обирав безпеку. Світлана — з промислових районів, де інженери вчилися будувати нове. Ліра — з інформаційного центру, де правда нарешті перемогла брехню. Ніка — з дитячих притулків, де наймолодші вчилися не боятися.

І ще п'ятеро — підліток, що проходив крізь камінь; двоє сестер-близнючок; старий архітектор; жінка зі спокоєм гір. Усі вони співали, кожна на своєму маршруті, кожна до своїх людей. Але їхній спів зливався в один, досягаючи його там, у порожнечі.

Крівін відчув, як його підхоплюють тисячі невидних рук. Як вони тримають його, не даючи розчинитися. Як вони повертають йому сили.

— Ви... — прошепотів він. — Ви тримаєте мене.

Ми завжди будемо тримати, — відповіла Амерія. — Ти наш. А ми — твої.

Він усміхнувся. Вперше за довгий час — щиро, без болю, без страху.

І зробив ще один крок.

Попереду, крізь порожнечу, почало проступати світло. Не те, що він бачив раніше — нове, тепле, рідне. Світло дому.

Він ішов до нього, і тисячі голосів співали йому, тримаючи, не відпускаючи.

Він майже впав. Але його втримали.

І цього було достатньо, щоб іти далі.