Том 3 ГЛАВА 131. УЧЕНИЦІ ПОРУЧ З КАМЕРОЮ

Вони стояли біля дерева-порталу — дев'ятеро, бо Ніка пішла слідом за Крівіном, не сказавши ні слова. Просто зникла в сяйві, залишивши по собі легке тремтіння повітря.

Англінція дивилася на те місце, де щоймо була наймолодша, і в її грудях боролися тривога і розуміння.
— Вона відчуває те, чого ми не бачимо, — сказала вона тихо. — Вона завжди була мостом між нами і ним.

Світлана кивнула.
— Вона не боїться. Ніколи не боялася. Навіть коли прийшла до нас, тремтячи від страху, вона вже тоді знала більше, ніж ми.

Ліра не відривала очей від приладів. Дані, які вони показували, були хаотичними, але в цьому хаосі починав проявлятися візерунок.
— Вони наближаються, — сказала вона. — Амерія, тисячі, Крівін, Ніка. Їхні сигнали зливаються в один. Не як окремі — як частини одного цілого.

— Що це означає? — запитала одна з інших учениць, та сама жінка, що несла в собі спокій гір.

Ліра підвела голову. В її очах було те саме багатобарвне світло, що й у Крівіна.
— Це означає, що камера більше не просто фіксує. Вона стає частиною процесу. Вона не спостерігає — вона бере участь.

Вона простягнула руку, і в повітрі перед ними з'явилося зображення. Не чітке, не стабільне — мерехтливе, мінливе, але впізнаване.

Вони побачили Крівіна. Він ішов крізь сірий туман, і кожен його крок залишав за собою слід світла. Поруч із ним, трохи позаду, йшла Ніка. Її очі були заплющені, але вона не спотикалася — вона ведена чимось глибшим, ніж зір.

А попереду, крізь туман, уже пробивалося світло тисяч вогників.

— Вони зустрінуться за мить, — прошепотіла Англінція.

І в цю мить камера — якщо це можна було назвати камерою — здригнулася. Зображення розпливлося, а потім зібралося знову, але вже інакше. Воно показувало не тільки те, що відбувалося зараз. Воно показувало минуле, теперішнє і майбутнє одночасно.

Вони побачили себе — дев'ятьох учениць біля дерева. Побачили тисячі вогників, що пульсували навколо. Побачили Крівіна, Амерію, Ніку, що зустрічалися в сяйві. Побачили, як ця зустріч змінювала все — лінії системи, бар'єри периметру, навіть сірі зони, що досі залишалися незмінними.

— Ми всередині, — сказала Світлана. — Не поруч — всередині. Камера — це ми.

І вони зрозуміли. Вони більше не спостерігачі. Вони — частина того, що відбувається. Їхня присутність, їхня віра, їхня готовність бути поряд — усе це впливало на реальність не менше, ніж кроки Крівіна чи голос Амерії.

— Тоді будемо тут, — сказала Англінція. — Будемо дивитися. І вірити. Бо це теж частина творення.

І дев'ятеро учениць завмерли біля дерева, вдивляючись у камеру, що тепер показувала їм усе. Не як спостерігачі — як учасники. Як частини одного великого народження.