Вони стояли біля дерева-порталу — Крівін, десятеро учениць, тисячі вогників, що тепер пульсували в одному ритмі. Амерія ще не повернулася, але її присутність відчувалася всюди — у теплі, що розливалося системою, у ритмі, що ставав дедалі впевненішим.
Крівін заплющив очі. Його два ядра пульсували синхронно, і в цій синхронності народжувалося щось нове — не думка, не відчуття, а щось середнє.
— Вона близько, — сказав він тихо. — Я чую її.
— Як ти чуєш? — запитала Ніка. — Вона ж ще за периметром.
Крівін помовчав, прислухаючись до чогось невидимого.
— Не голосом. Інакше. Це... ритм. Ритм її кроків. Він такий самий, як тоді, коли вона йшла за мною в гори. Коли вона не здалася. Коли вона вірила.
Він розплющив очі. Вони світилися двома кольорами — теплим і холодним, але тепер ці кольори не боролися, а перепліталися.
— Я думав, що втратив здатність відчувати час. Але її кроки... вони повертають мені це відчуття. Вони як метроном. Як серцебиття світу.
Англінція підійшла ближче.
— Ти хочеш сказати, що вона... лікує тебе? Просто тим, що йде?
— Не лікує, — відповів Крівін. — Нагадує. Нагадує, що час існує. Що є минуле, є теперішнє, є майбутнє. Її кроки — це міст між ними.
Він зробив кілька кроків у напрямку, звідки мало прийти тепло.
— Я зустріну її, — сказав він. — І всіх, хто з нею. Вони мають побачити, що їхній спів не був марним.
— Ми з тобою, — сказала Світлана.
Крівін похитав головою.
— Ні. Ви потрібні тут. Щоб прийняти їх. Щоб показати, що дім — це не тільки я. Це ви. Це всі ми.
Він усміхнувся — тією самою усмішкою, якою колись казав Амерії, що тріщина — це двері.
— Я скоро повернуся. І приведу її. І тоді ми почнемо справжнє.
Він зник у світлі порталу.
А за периметром, серед тисяч людей, що йшли за нею, Амерія раптом зупинилася. Вона відчула це — той самий ритм, що й у горах. Ритм його кроків.
Він ішов до неї. І вона знала: цього разу вони зустрінуться не як втікач і рятівниця. Як рівні. Як частини одного цілого.
Вона усміхнулася і рушила далі. Назустріч.