Том 3 ГЛАВА 126. ПЕРША УЧЕНИЦЯ ПРОНИКАЄ В ПЕРИМЕТР

Спокій тривав недовго.

Ліра, яка не припиняла стежити за зовнішніми каналами, раптом підвела голову. Її обличчя, щойно розслаблене, напружилося.
— Вони змінюють периметр, — сказала вона. — Рада. Вони не просто посилюють ізоляцію — вони створюють новий бар'єр. Глибший. Непроникніший.

— Навіщо? — запитала Англінція. — Вони ж і так нас не бачать.

— Вони відчули, — відповів Крівін. Його голос був спокійним, але в очах блиснуло розуміння. — Наш тиск. Вони не знають, що це, але відчувають. І це їх лякає ще більше, ніж будь-яка атака.

Амерія підвелася.
— Ми не можемо дозволити їм відрізати нас повністю. Там, за периметром, наші люди. Ті, хто чув, але ще не з нами. Якщо бар'єр стане непроникним, ми їх втратимо.

— Що ти пропонуєш? — запитала Світлана. — Пробиватися силою? Це ж саме те, чого вони бояться.

Амерія подивилася на Ніку. Та сиділа з заплющеними очима, зосереджена на чомусь невидимому.
— Ніко? Ти щось бачиш?

Ніка розплющила очі. Вони світилися тим самим багатобарвним світлом, що й у Крівіна.
— Там є щілина, — сказала вона. — Не в бар'єрі — в їхньому страху. Вони бояться не нас — вони бояться невідомого. І цей страх створює прогалини. Місця, де вони не можуть діяти послідовно, бо самі не знають, чого хочуть.

Вона подивилася на Амерію.
— Якщо хтось пройде крізь цю щілину, зможе дістатися до тих, хто чекає. Але це має бути хтось, кого вони не сприймають як загрозу. Хтось... людяний.

Усі погляди звернулися до Амерії.

Вона відчула, як її серце калатає десь у горлі.
— Я? — прошепотіла вона.

— Ти, — підтвердила Ніка. — Ти не архітектор. Ти не світишся, як ми. Для них ти — просто людина. І твій голос вони вже чули. Він може стати мостом.

Крівін підійшов до Амерії. Його очі, повні двох кольорів, дивилися на неї з теплотою і тривогою.
— Це небезпечно, — сказав він. — Якщо вони тебе впізнають, якщо зрозуміють, хто ти...
— Я знаю, — перебила Амерія. — Але якщо я не піду, ми втратимо їх. Усіх, хто чекає.

Вона взяла його за руку.
— Ти навчив мене, що тріщина — це не слабкість. Ти навчив мене, що страх — це не вирок. Тепер моя черга вчити інших.

Крівін мовчав довго. Потім кивнув.
— Іди. Ми будемо тут. І якщо щось піде не так... ми прийдемо.

Амерія усміхнулася. Востаннє озирнулася на десятьох учениць, на тисячі вогників, на Крівіна з двома ядрами. І ступила в щілину.

Периметр зустрів її холодом. Не фізичним — емоційним. Страх Ради витав у повітрі, густий, як туман. Але вона йшла крізь нього, не зупиняючись.

Вона йшла до тих, хто чекав. До тих, хто чув. До тих, хто боявся, що божеволіє.

І десь за її спиною, у системі планети, тисячі вогників пульсували в ритмі її кроків. Вона була не сама. Вона ніколи не була сама.