Том 3 ГЛАВА 122. КРІВЛІН МАЙЖЕ ВТРАЧАЄ ЧАСОВУ ПРИВ'ЯЗКУ

Він стояв перед ними — реальний, теплий, живий. Але щось було не так.

Амерія перша це помітила. В її обіймах він був твердим, але коли вона подивилася йому в очі, в них побачила не спокій, а розгубленість. Не ту, що буває після довгої дороги. Іншу. Глибшу.

— Крівіне? — тихо запитала вона. — Що сталося?

Він моргнув. І в цьому морганні була ціла вічність.
— Я... не знаю, котра година, — сказав він. І це були не слова про час. Це було щось більше.

Ніка підійшла ближче. Її очі, що бачили крізь шари, тепер були спрямовані на нього.
— Ти втратив прив'язку, — прошепотіла вона. — Не до простору — до часу. Ти ковзав крізь реальності так довго, що перестав відчувати, де минуле, де теперішнє, де майбутнє.

Крівін кивнув. Повільно, немов кожен рух вимагав зусиль.
— Я пам'ятаю вас. Я пам'ятаю все. Але... ці спогади — вони для мене як один шар серед багатьох. Я не знаю, який із них — теперішній. Який — реальний.

Він подивився на свої руки.
— Я тут. Я відчуваю тепло. Але чи це зараз? Чи це спогад про зараз? Чи це майбутнє, яке ще не настало?

Англінція відчула, як холод пробігає по її свідомості.
— Ти хочеш сказати, що не знаєш, чи ми реальні?

— Я знаю, що ви реальні, — відповів Крівін. — Але я не знаю, чи я реальний для вас у цей момент. Чи ви бачите мене таким, яким я є зараз, чи таким, яким я був у якомусь іншому шарі, який випадково збігся з вашим сприйняттям.

Ліра намагалася знайти логічне пояснення.
— Але ж ми тебе бачимо. Ми тебе чуємо. Ти стоїш перед нами. Це ж очевидно...
— Для вас — можливо, — перебив Крівін. — Але для мене час — це не лінія. Це... океан. І я плаваю в ньому, не знаючи, де берег.

Він зробив крок уперед і мало не впав. Світлана підхопила його.
— Ти виснажений, — сказала вона. — Тобі треба відпочити.

— Відпочинок не допоможе, — відповів він. — Це не фізична втома. Це втрата орієнтирів. Якби ви провели вічність, ковзаючи крізь мільйони реальностей, де кожна секунда триває століття, а століття проходять як секунди... ви б тепер не знали, де ви.

Ніка сіла поруч із ним. Вона взяла його руку в свою.
— Тоді ми будемо твоїм годинником, — сказала вона просто. — Ми будемо твоїм календарем. Ми будемо нагадувати тобі, що зараз — це зараз. Що ми — це ми. Що ти — це ти.

Він подивився на неї. І в його очах уперше з'явилося щось, схоже на надію.
— А якщо я забуду? Якщо я проковзну в інший шар і не зможу повернутися?

— Тоді ми підемо за тобою, — відповіла Амерія. — Ми вже один раз це зробили. Зробимо знову.

Вона присіла поряд із Нікою і взяла його другу руку.
— Ти не сам. Ти ніколи не був сам. І навіть якщо час для тебе став океаном, ми будемо твоїм маяком.

Крівін дивився на них. На десятьох учениць, що оточили його. На тисячі вогників, що пульсували навколо. І повільно, дуже повільно, розгубленість у його очах почала згасати.

— Я відчуваю вас, — прошепотів він. — Не як спогад. Як... теперішнє. Як зараз.

Він заплющив очі.
— Дякую. За те, що ви є. За те, що ви чекали. За те, що ви не дали мені розчинитися в цьому океані.

Амерія притулилася головою до його плеча.
— Завжди. Ми завжди будемо тут.

І в системі планети, серед тисяч вогників, серед десяти учениць, серед тиші, що більше не була порожньою, Крівін повільно, але впевнено повертався до себе.

Не до того, ким він був. До того, ким він став. І до тих, хто допоміг йому не загубитися в часі.