Том 3 ГЛАВА 119. УЧЕНИЦІ РОЗУМІЮТЬ: МАЙСТЕР НЕ ПОВНІСТЮ ПРОБУДЖЕНИЙ

Вони працювали ще три дні. Мережа росла, вогників ставало більше, зв'язки міцнішали. Десятеро учениць майже не спали — сон тут, у системі, був не потрібен, але втома накопичувалася в їхніх свідомостях, роблячи думки повільнішими, а відчуття — тьмянішими.

Амерія першою помітила дивність.

Вона сиділа в центрі своєї мережі, коли раптом їй здалося, що слід Крівіна, який вони бачили три дні тому, змінився. Він не зник — він став... іншим. Менш яскравим. Менш чітким. Немов відбиток, який повільно вивітрюється під дощем.

— Ніко, — покликала вона. — Подивись.

Ніка підійшла. Її очі, завжди спокійні, раптом звузилися.
— Він тьмяніє, — прошепотіла вона. — Не зникає — тьмяніє. Як свічка, у якій закінчується віск.

Англінція підлетіла — тут, у системі, рух був миттєвим.
— Що це означає? Він повертається? Чи навпаки — віддаляється?

Ліра вже намагалася зчитати дані, але вони були такими ж невловимими, як і сам слід.
— Я не можу визначити. Це не фізичний процес. Це... щось інше. Немов його сутність розчиняється в просторі між світами.

Світлана стиснула кулаки.
— Він гине? — запитала вона прямо.

Ніка заплющила очі, намагаючись відчути глибше. Її обличчя ставало все більш напруженим, а коли вона розплющила очі, в них був не жах, а розуміння.
— Він не гине, — сказала вона повільно. — Він... не повністю тут. І не повністю там. Він застряг.

— Застряг? — перепитала Амерія. — Як?

Ніка підійшла до сліду, простягнула руку, але не торкнулася.
— Він пройшов крізь тріщину. Але щоб пройти повністю, треба бути цілим. А він... він розділений. Частина його залишилася тут — у цьому сліді, у нашій пам'яті, у самій системі. А частина пішла туди. І тепер ці дві частини не можуть з'єднатися.

Вона повернулася до інших.
— Він не пробуджений повністю. Він — як людина, яка прокинулась, але не може розплющити очі. Він відчуває нас, відчуває той світ, але не може ні повернутися, ні піти далі.

Англінція відчула, як холод пробігає по її свідомості.
— То що... він тепер назавжди між світами?
— Не назавжди, — сказала Ніка. — Але поки ми не допоможемо йому.

Амерія подивилася на неї.
— Як? Ми навіть не знаємо, де він точно. Ми тільки бачимо слід.

Ніка підійшла до центру, де сходилися всі лінії їхньої мережі.
— Ми можемо посилити цей слід. Нашою енергією. Нашим зв'язком із ним. Якщо ми об'єднаємо всі наші голоси, всі наші вогники, і спрямуємо це в слід... можливо, він почує. Можливо, це дасть йому достатньо сили, щоб або повернутися, або піти далі.

— А якщо він піде далі? — тихо запитала Світлана. — Якщо він вибере той світ, а не цей?

Ніка подивилася на неї з глибоким, майже болісним розумінням.
— Тоді ми маємо бути готові відпустити його. Бо справжня любов — це не прив'язувати до себе, а бажати йому найкращого, навіть якщо найкраще — без нас.

Амерія відчула, як її серце стискається. Вона не хотіла відпускати. Вона хотіла, щоб він повернувся. Але вона знала, що Ніка має рацію.
— Що нам робити? — запитала вона.

— Зберіть усіх, — сказала Ніка. — Усіх, хто чує. Усі вогники. Ми створимо найсильніший спів, який тільки можемо. І відправимо його в слід. А там... нехай вирішує він.

Вона подивилася на слід, що повільно тьмянів.
— Але швидко. У нас мало часу.

І вони почали. Десятеро учениць розійшлися по своїх мережах, передаючи наказ. Тисячі вогників здригнулися, почувши заклик. І повільно, але невідворотно, вони почали з'єднуватися в одну величезну, пульсуючу єдність.

Спів мав початися. І від нього залежало все.