Том 3 ГЛАВА 114. АМЕРІЯ СУМНІВАЄТЬСЯ ВПЕРШЕ ВІДКРИТО

Спів тривав.

Години, дні — час знову втратив значення. Тринадцятеро стояли біля дерева-порталу, їхні руки торкалися кори, їхні серця билися в одному ритмі, їхні голоси, беззвучні, але реальні, лилися вгору, крізь бар'єри, крізь страхи, крізь саму реальність.

Але нічого не змінювалося.

Глушилки Ради працювали на межі можливостей. Спів проходив крізь них, але не ламав їх. Він просто існував поряд, як тиха мелодія, яку можна ігнорувати, якщо дуже старатися. І Рада старалася. Вони закрили вуха, закрили серця, закрили розум. І спів не міг пробитися крізь цю стіну добровільної глухоти.

Першою не витримала Амерія.

Вона відірвала руки від кори і відступила на крок. Її обличчя, зазвичай спокійне, було спотворене гримасою, яку важко було назвати.
— Я не можу більше, — сказала вона вголос. І вперше в її голосі прозвучало не розпач, а щось гірше — сумнів.

Усі повернулися до неї. Навіть Крівін, чия форма тепер була стабільною, але погляд — далеким, наблизився.
— Що сталося? — запитав він тихо.

Амерія дивилася на нього, і в її очах стояли сльози, яких вона не дозволяла собі довго.
— Я не знаю, чи правильно ми робимо. Я не знаю, чи є в цьому сенс.

Вона обвела рукою навколо — дерево, що світилося, дванадцятеро, що дивилися на неї, портал, що відкривався в невідомість.
— Ми тут, співаємо, чекаємо, віримо. А вони там, закривають вуха і посилюють ізоляцію. І нічого не змінюється. Нічого!

Англінція підійшла до неї, простягнула руку, але Амерія відсахнулася.
— Не треба. Не треба мене втішати. Я не хочу втішень. Я хочу відповідей.

Вона подивилася на Крівіна.
— Ти сказав, що співчуття сильніше за страх. Ти сказав, що вони засумніваються, коли побачать, що ми не атакуємо. Але вони не сумніваються! Вони посилюють бар'єри! Вони роблять усе, щоб заглушити нас!

Крівін мовчав. Його обличчя, наскільки можна було назвати це обличчям, виражало спокій, але в глибині його очей Амерія побачила те, чого не бачила ніколи — тінь сумніву.

— Ти теж не впевнений, — прошепотіла вона. — Ти теж не знаєш.

— Я не знаю, — відповів Крівін. І в його голосі не було сорому за це визнання. Тільки чесність. — Я ніколи не знав. Я тільки вірив. І віра — це не знання. Це вибір.

— А якщо вибір неправильний? — вигукнула Амерія. — Якщо ми помиляємося? Якщо замість того, щоб рятувати світ, ми просто сидимо тут і співаємо, поки вони там, за бар'єром, вмирають від страху?

Вона впала на коліна. Сльози, які вона стримувала так довго, нарешті прорвалися.
— Я втомилася, Крівіне. Я втомилася бути сильною. Я втомилася вірити, коли нічого не працює. Я втомилася чекати.

Ніка підійшла до неї і сіла поряд. Вона не намагалася обійняти, не намагалася втішити. Вона просто сиділа поряд, і її присутність була теплішою за будь-які слова.
— Я теж втомилася, — сказала вона тихо. — Ми всі втомилися. Але втома — це не причина зупинятися.

— А що причина? — гірко запитала Амерія. — Віра? Вона вже не працює.

Ніка подивилася на свої руки, що ледь світилися в темряві.
— Я не знаю, що працює. Але я знаю одне: коли я була в підвалі, сама, налякана, і думала, що божеволію, я почула голос. Він сказав: «Не бійся. Ти не одна». І це врятувало мене. Не віра. Не знання. Просто... чиясь присутність. Чиясь готовність бути поряд.

Вона подивилася на Амерію.
— Ти була поряд, коли я прийшла. Ти не питала, хто я, звідки, чи варта я. Ти просто прийняла мене. І це дало мені силу. Не віра — ти.

Амерія дивилася на неї крізь сльози.
— Ти хочеш сказати, що ми просто маємо бути поряд? І цього достатньо?
— Я не знаю, чи цього достатньо, — відповіла Ніка. — Але я знаю, що без цього не працює нічого.

Світлана, яка досі мовчала, раптом заговорила. Її голос, завжди твердий, тепер звучав м'якше.
— Я все життя будувала. Дороги, мости, тунелі. І щоразу, коли щось ішло не за планом, я хотіла все кинути. Здатися. Але потім я згадувала, заради чого я це роблю. Не заради результату. Заради того, що цей міст з'єднає. Що по ньому підуть люди. Що він стане частиною їхнього життя.

Вона подивилася на дерево-портал.
— Ми будуємо міст. Не з каменю. З себе. І ми не знаємо, чи прийдуть по ньому люди. Але ми маємо його будувати. Тому що якщо ми зупинимося, мосту не буде ніколи. І тоді ті, хто міг би прийти, залишаться по той бік. Назавжди.

Англінція підійшла до Амерії з іншого боку і теж сіла поряд.
— Я зраджувала тебе. Я зраджувала Крівіна. Я зраджувала себе. І кожного разу я думала, що роблю правильно. Що вибираю безпечний шлях. Але безпечний шлях вів тільки в одну сторону — у прірву самотності.

Вона взяла Амерію за руку.
— Ти не зрадила. Ти залишилася. Ти була якорем для нього, для нас, для всіх. І тепер, коли тобі важко, ми будемо якорем для тебе. Не тому, що віримо. Тому що ми — разом.

Ліра, яка досі мовчки спостерігала за приладами, раптом підвела голову.
— Є дещо, — сказала вона. — Не те, що ми хотіли б почути. Але... можливо, важливе.

Вона підійшла до них і показала маленький екран, на якому мерехтіли ледь помітні сигнали.
— Глушилки працюють. Але вони не ідеальні. Вони створюють... тіні. Місця, де сигнал слабшає, але не зникає повністю. І в цих тінях... я бачу щось.

Вона збільшила зображення.
— Ось. За межами зони ізоляції. Там, де глушилки найслабші. Вогники. Вони не згасли. Вони... чекають.

Амерія подивилася на екран. Тисячі маленьких точок, що пульсували в ритмі, який вона впізнавала.
— Вони все ще там? Вони не втратили зв'язок?
— Вони втратили прямий зв'язок, — пояснила Ліра. — Але вони тримаються за тіні. За залишки нашого сигналу, що проходить крізь щілини в бар'єрі. Вони не чують нас чітко. Але вони знають, що ми тут. І вони чекають.

Амерія дивилася на екран, і сльози на її обличчі висихали. Не тому, що біль минув. Тому що з'явилося щось інше.
— Вони чекають на нас, — прошепотіла вона.
— Вони чекають на міст, — сказала Світлана. — На те, що з'єднає їх із нами.