Том 3 ГЛАВА 112. ЙОГО КУЛЬТИВАЦІЯ ПЕРЕХОДИТЬ У «ВНУТРІШНІЙ ТИСК»

Вони не розмикали рук ще довго після того, як повернулися. Зв'язок із Крівіном тепер був іншим — не просто присутністю, а постійним, рівним потоком. Він більше не кликав. Він просто був поряд, у кожному з них, у дереві, у самому повітрі. І це відчуття наповнювало їх спокоєм, якого вони не знали ніколи.

Але спокій тривав недовго.

Першою знову відчула Ніка. Вона сиділа, притулившись спиною до стовбура, коли раптом її очі розплющилися, а тіло напружилося.
— Він... він змінюється, — прошепотіла вона. — Не так, як раніше. Інакше.

Амерія підвела голову. Вона теж відчула це — ледь помітне тремтіння в тому внутрішньому ритмі, що пов'язував їх усіх. Він не був тривожним. Він був... інтенсивним.

— Що з ним? — запитала Англінція, підходячи ближче.

Ніка заплющила очі, намагаючись зосередитися.
— Він росте. Не назовні. Всередину. Його свідомість... вона стискається. Стає щільнішою. Як зірка перед тим, як спалахнути.

Ліра вже підключала свої прилади, але вони показували лише хаос.
— Я нічого не можу зчитати. Все змінюється занадто швидко.

Світлана торкнулася землі долонею.
— Земля вібрує. Не так, як раніше. Глибше. Сильніше. Немов... щось тисне зсередини.

І тоді вони почули його голос. Не в голові — у самому повітрі, у вібрації каменю, у шелесті гілок дерева.

Я не можу зупинити це.

Голос був напруженим, майже болісним.

Коли ви звільнили мене від нав'язаних обмежень, я думав, що повернуся до себе. Але я помилявся. Я не можу повернутися. Я можу тільки... рости далі. І цей ріст... він тисне. Зсередини.

Амерія підвелася, підійшла до дерева, поклала руки на кору.
— Що відбувається, Крівіне? Поясни нам.

Уявіть, що ви все життя жили в маленькій кімнаті. Ви звикли до її стін, до її меж. І раптом стіни зникли. Але замість того, щоб вийти назовні, простір усередині вас почав розширюватися. І тепер ви відчуваєте, що вас стає забагато для вашого власного тіла. Для вашої власної форми.

Він замовк на мить, і вони відчули, як напруга зростає.

Моя культивація — те, чим я став, зливаючись з мережею, з вашим резонансом, з тією піснею, що ми відправили у міжсвіття — вона не припиняється. Вона триває. І вона створює тиск. Внутрішній тиск, який я не можу контролювати.

— Що станеться, якщо ти не зможеш його стримати? — запитала Англінція.

Або я вибухну, розсіючи себе в мільйон напрямків, втрачаючи цілісність. Або... я зможу перенаправити цей тиск. Перетворити його на щось інше. Але я не знаю, як. Я ніколи не був на такому рівні. Ніхто з нас не був.

У залі запала тиша. Дванадцятеро дивилися одне на одного, відчуваючи, як напруга Крівіна передається їм через спільний зв'язок.

Ніка знову заговорила першою. Її голос був тихим, але впевненим.
— Це як народження. Дитина в утробі матері росте, і їй стає тісно. І врешті-решт вона мусить вийти. Але вихід — це біль. І для матері, і для дитини. Але без цього болю немає життя.

Світлана подивилася на неї з подивом.
— Звідки ти це знаєш?
— Я відчуваю це. У ньому. У собі. У всіх нас. Це не смерть наближається. Це народження. Але народження завжди болюче.

Ліра намагалася знайти логічне пояснення.
— Якщо це природний процес... може, нам просто не треба втручатися? Може, він має пройти через це сам?
— А якщо ні? — різко запитала Амерія. — Якщо він не витримає? Якщо цей тиск розірве його?

Вона подивилася на дерево, на його кору, що тепер пульсувала швидше, ніж зазвичай.
— Ми вже один раз врятували його від ланцюгів. Тепер ми маємо допомогти йому пройти через це. Не замість нього. Але разом із ним.

— Як? — запитала Англінція. — Ми не можемо взяти на себе частину його тиску. Ми не на тому рівні.
— Але ми можемо бути поряд, — сказала Ніка. — Ми можемо тримати його, коли він буде проходити через це. Не фізично. Свідомістю. Як тоді, коли витягували його з пастки. Тільки тепер не витягувати, а... бути поруч. Щоб він знав, що не сам.

Крівін знову заговорив. Його голос був слабшим, але спокійнішим.

Вона має рацію. Я відчуваю, що цей тиск — це не руйнування. Це... трансформація. Але щоб пройти через неї, мені потрібна опора. Точка, за яку я можу триматися, коли все інше змінюватиметься. І ця точка — ви. Наш зв'язок.

Він помовчав.

Якщо ви будете зі мною, якщо ваш резонанс залишиться стабільним, я зможу використати його як якір. Я зможу перенаправити внутрішній тиск не назовні, а... вгору. У той канал, що ми відкрили. У міжсвіття. І тоді моя трансформація стане не загрозою, а... наступним кроком. Для всіх нас.

Амерія подивилася на інших. Втомлені, виснажені, але в їхніх очах не було страху. Була рішучість.
— Ви чули. Він просить нас бути його якорем. Чи згодні ви?

Один за одним вони кивали. Без слів. Без вагань. Просто кивали, і в кожному кивку пульсував той самий ритм, що пов'язував їх із Крівіном і одне з одним.

— Тоді знову в коло, — сказала Амерія. — І цього разу... не відпускайте. Що б не сталося. Не відпускайте.

Вони сіли. Дванадцятеро. Їхні руки сплелися. І вони закрили очі.

Спочатку нічого не відбувалося. Лише тиша, лише власне дихання, лише ледь чутний пульс спільного ритму. А потім вони відчули його.

Тиск.

Він наростав повільно, але невідворотно. Як вода, що піднімається в закритій посудині. Як повітря, що стискається перед грозою. Він був скрізь — у їхніх грудях, у їхніх думках, у самому просторі навколо.

Амерія відчула, як її власне серце починає битися швидше, підлаштовуючись під цей ритм. Поруч Англінція стиснула її руку сильніше. Ліра ледь чутно застогнала. Світлана закусила губу. Ніка плакала, але не відкривала очей.

А тиск усе зростав.

І раптом — прорив.

Вони не побачили, не почули — вони відчули, як щось усередині Крівіна, усередині них самих, усередині всього навколо розкрилося. Немов двері, які довго були замкнені, раптом відчинилися, і крізь них хлинуло світло.