Том 3 ГЛАВА 111. КРІВЛІН УСВІДОМЛЮЄ: ЛАНЦЮГИ СТАЛИ ЧАСТИНОЮ МИСЛЕННЯ

Вони лежали без сил довго. Час втратив значення — хвилини, години, може, дні. У залі під деревом не було ні дня, ні ночі, лише м'яке, пульсуюче світло, що лилося звідусіль. Дванадцятеро тіл розкинулися на кам'яній підлозі, як після важкої битви. І це справді була битва — не з ворогом, а з власними межами.

Амерія перша розплющила очі.

Вона лежала на спині, дивлячись у стелю, якої більше не було — лише переплетення гілок дерева, що сягали в небо, і крізь них проглядали зірки. Не ті зірки, що були колись. Вони мерехтіли в ритмі, який вона тепер упізнавала як власний пульс.

Вона спробувала підвестися — і не змогла. Тіло було чужим, важким, немов налите свинцем. Але свідомість... свідомість була ясною, як ніколи.

— Ти чуєш мене? — пролунав голос поряд.

Англінція лежала за кілька кроків, повернувши голову в її бік. Її обличчя було блідим, але очі світилися тим самим ритмом.
— Чую, — відповіла Амерія. — І не тільки тебе.

Вона справді чула більше. Кожен із дванадцяти тепер був присутній у її свідомості — не як окремий голос, а як відчуття, як тепло, як ледь помітна вібрація. Вони були частиною її, а вона — частиною них. Зв'язок не зник після прориву. Він залишився, ставши новою нормою.

Ніка сиділа, притулившись до стовбура дерева. Вона не спала — її очі були широко розплющені, і в них відбивалося світло, що лилося з кори.
— Він кличе, — прошепотіла дівчина. — Не так, як раніше. Інакше. Він... розгублений.

Амерія напружилася. Вона прислухалася до того внутрішнього ритму, що пов'язував її з Крівіном. І справді — щось змінилося. Його присутність, завжди чітка, спокійна, тепер здавалася... розмитою. Немов він намагався сказати щось, але слова застрягали.

— Майстре? — подумки звернулася Англінція.

Відповіді не було. Лише відчуття напруги, нерозуміння, майже болю.

Світлана підвелася, спираючись на лікоть. Її обличчя, зазвичай незворушне, виражало тривогу.
— Щось не так. Я відчуваю це в землі. Вібрація змінилася. Вона більше не співпадає з ритмом дерева.

Ліра, що лежала з заплющеними очима, раптом розплющила їх і сіла різко, наче від удару.
— Дані... я не можу їх прочитати. Вони є, але вони... замкнені. Ні, не замкнені. Вони повторюються. Один і той самий патерн знову і знову. Немов...

Вона замовкла, і в її очах з'явився жах.
— Немов хтось застряг у циклі.

Амерія нарешті змусила себе підвестися. Її ноги тремтіли, але вона дійшла до дерева, поклала долоні на кору. Вона була теплою, як завжди, але тепло було нерівним — то спалахувало, то майже згасало, наче лихоманка.

— Крівіне, — сказала вона вголос. — Ми тут. Ми чуємо тебе. Але не розуміємо. Скажи нам, що сталося.

Тиша.

І раптом — не голос, а спалах. Він увірвався в їхні свідомості не словами, а образами, відчуттями, спогадами. Це було схоже на потік, який неможливо зупинити, і в ньому вони побачили...

...Крівін у дитинстві, його перші кроки в Академії, де його вчили контролювати кожну думку, кожне бажання, кожен рух.

...Він як молодий архітектор, що створює свої перші моделі, і вчителі виправляють його, кажучи: «Ти повинен думати в межах системи, інакше система зламається».

...Він у Долині, де його тріщина стала видимою, і всі навколо кричать: «Аномалія! Знищити! Виправити!»

...Він у втечі, де кожен крок переслідує думка: «Я помилка. Я повинен виправити себе».

...Він зустрічає Амерію, і вперше хтось каже: «Ти не помилка. Ти — двері».

...Він розчиняється, стаючи частиною мережі, і відчуває свободу вперше в житті.

...А потім — сірі лінії. Вони не атакують. Вони... обплітають. Повільно, непомітно. Вони не ламають його нову сутність. Вони вбудовуються в неї. Як паразит, що не вбиває хазяїна, а змушує його думати, що паразит — це частина його самого.

І тепер він не може відрізнити, де його власні думки, а де — нав'язані шаблони. Він хоче творити, але щось усередині шепоче: «Тільки в межах дозволеного». Він хоче кликати інших, але голос натикається на невидиму стіну: «Не виходь за межі». Він хоче бути вільним, але кожен його порив обривається думкою: «Це небезпечно. Зупинись».

Потік обірвався так само раптово, як і почався.

Дванадцятеро стояли, приголомшені. Вони відчули те, що відчував він. Біль, розгубленість, жах від усвідомлення, що твоя власна думка більше не належить тобі.

— Вони... вони не намагалися його знищити, — прошепотіла Ліра. — Вони перепрограмували саме його мислення. Зробили так, щоб він сам себе обмежував.
— А він навіть не помітив, — додала Англінція. Її голос тремтів. — Він думав, що це він. А це вони.

Амерія притулилася лобом до кори дерева. Сльози текли по її обличчю, але вона не помічала їх.
— Він кликав нас. Не словами. Самим фактом свого існування. Він відчував, що щось не так, але не міг це виразити. Тому що сам механізм вираження був заблокований.

Ніка підійшла до дерева і теж торкнулася його. Її юне обличчя було спокійним, але в очах горіла та сама глибина, що вразила Англінцію при першій зустрічі.
— Він у пастці, — сказала дівчина. — Але не в зовнішній. У внутрішній. Він будує власну тюрму з думок, які йому нав'язали, і не може вийти, бо думає, що ці думки — це він.
— Як же йому допомогти? — запитала Світлана. — Як зламати те, що всередині?

Ніка подивилася на свої руки. Вони світилися ледь помітним сяйвом.
— Треба увійти туди. У його свідомість. І показати йому, що він — не його думки. Що він — те, що залишається, коли думки затихають.

— Це неможливо, — сказала Ліра. — Ми не можемо фізично увійти в чиюсь свідомість.
— Ми вже в ній, — відповіла Ніка. — Наш зв'язок не зник після прориву. Він став сильнішим. Ми не окремі. Ми — частини одного цілого. І він — теж частина. Просто він забув про це. Загубився в нав'язаних йому межах.

Вона повернулася до інших.
— Якщо ми зосередимося, як тоді, коли посилали сигнал, але не назовні, а всередину... до нього... ми зможемо пробити цей бар'єр. Ми зможемо нагадати йому, хто він є.