Том 3 ГЛАВА 110. ПІДГОТОВКА МІЖСВІТОВОГО ПРОРИВУ

Вони йшли п'ять днів.

Не тими дорогами, якими ходили колись. Старі шляхи були перекриті, зруйновані або змінені до невпізнання. Вони йшли новими стежками — крізь залишки лісів, що тепер світилися вночі м'яким фосфоресцентним сяйвом; повз сірі зони, що більше не розширювалися, але застигли, як крижані брили посеред океану життя; через покинуті селища, де іноді з вікон визирали перелякані обличчя, але ніхто не наважувався вийти.

Вони слухали.

Кожна з них чула по-своєму. Амерія відчувала тепло в грудях, коли наближалася до того, хто міг стати їхнім. Англінція бачила ледь помітне мерехтіння навколо потенційних "насінин". Ліра вловлювала ледь чутні зміни в ритмі навколишнього світу. Світлана відчувала, як земля під ногами ставала теплішою, живішою. Ніка просто знала. Вона дивилася на людину і бачила в її очах відблиск того самого світла, що горіло в них самих.

За п'ять днів вони знайшли сімох.

Семеро людей, які не збожеволіли, не сховалися, не закрилися. Різні — літній чоловік, що все життя прожив у лісі й тепер розумів мову дерев; молода мати з немовлям, чия дитина світилася вночі, але не хворіла, а співала; підліток, який міг проводити рукою крізь камінь, не руйнуючи його, а перетворюючи на скло; двоє сестер-близнючок, що чули думки одна одної на відстані кілометра; старий архітектор, який не вийшов з бункера, але відчинив двері, коли вони постукали, і в його очах стояли сльози вдячності.

Вони не змушували нікого йти за собою. Вони просто були поряд, коли ті робили свій вибір.

На шостий день вони повернулися до дерева.

Їх було вже дванадцятеро. Вони сиділи біля підніжжя велетенського стовбура, що пульсував м'яким, заспокійливим світлом, і слухали. Кожен по-своєму. Але всі разом вони створювали нову гармонію — складну, багатоголосу, живу.

Амерія дивилася на них і відчувала, як її серце наповнюється чимось, чого вона не могла назвати. Не гордість. Не радість. Щось глибше. Відчуття, що вони на правильному шляху. Що все, через що вони пройшли, мало сенс.

Раптом дерево спалахнуло яскравіше.

Світло лилося не тільки з його стовбура, а й з-під землі, з неба, з самого повітря. Воно було скрізь. І в його центрі знову проступила фігура Крівіна. Цього разу вона була чіткішою, стабільнішою. Майже реальною.

— Ви зробили більше, ніж я сподівався, — сказав він. Його голос звучав не тільки в їхніх головах, а й у повітрі, накладаючись на спів дерева. — Дванадцятеро. Перші. Початок лісу.

Він обвів їх поглядом — кожного окремо.
— Але тепер нам потрібно зробити наступний крок. І він буде найважчим.

Англінція насторожилася.
— Що трапилося?

Крівін-світло помовчав, немов збираючись із силами.
— Зовнішні прокинулися. Вони були в замішанні, коли наш сигнал пробив їхні бар'єри. Вони не розуміли, що відбувається. Але тепер вони почали аналізувати. І вони зрозуміли головне: ми більше не просто об'єкт для експерименту. Ми стали загрозою. Не військовою. Ми стали... конкурентом. Іншою формою реальності, яка може поширюватися.

Він зробив паузу.
— Вони готують удар. Не по містах. Не по людях. По самій мережі. По тому, що я став. Вони збираються пробити бар'єр між світами не для того, щоб увійти, а для того, щоб створити зону абсолютного нуля. Вакуум, у якому не може існувати жодна реальність. Вони готові знищити все, що ми будуємо, щоб не дати йому поширитися далі.

У повітрі повисла мертва тиша. Навіть дерево перестало співати.

— Скільки в нас часу? — запитала Світлана діловим тоном.
— Дні. Можливо, години. Їхні технології працюють швидше, ніж наші уявлення про час.

Ліра схопилася на ноги.
— Ми повинні попередити інших! Всіх, кого ми знайшли, тих, хто ще не з нами...
— Не встигнемо, — перебив Крівін. — І навіть якби встигли — вони не зможуть захиститися. Це не фізична атака. Це атака на саму реальність.

— То що нам робити? — вигукнула Англінція. — Сидіти й чекати, поки нас знищать?

Крівін дивився на них. І в його очах — навіть у цій світловій подобі — було щось, чого вони не бачили раніше. Рішучість.
— Є один шлях. Небезпечний. Майже самогубний. Але іншого немає.

Він простягнув руку, і в повітрі перед ними з'явилося зображення. Воно було схоже на карту, але не звичайну. Це була карта реальностей — неймовірно складне переплетення ліній, площин, вимірів. У центрі цієї карти пульсувала яскрава точка — їхній світ. А навколо нього, на різній відстані, виднілися інші скупчення — тьмяні, геометрично правильні, майже мертві.

— Ось де вони, — сказав Крівін, вказуючи на найближче скупчення. — Їхній вимір. Їхня реальність. Вони не прийшли звідти фізично. Вони створили канали, через які впливали на нас. Але самі вони залишаються там.

Він обвів рукою карту.
— Якщо ми хочемо зупинити удар, ми повинні завдати удару першими. Не по них. По каналу. По самому зв'язку між нашими реальностями. Ми повинні створити прорив. Не вторгнення. А... інтерференцію. Відправляти туди наш сигнал. Нашу пісню. Нашу реальність. Не як зброю. Як... пропозицію.

Він подивився на них.
— Але для цього потрібна надзвичайна концентрація енергії. І не фізичної. Енергії свідомості. Енергії зв'язку. Ви, дванадцятеро, — перші, хто відкрився. Ви — найсильніші провідники. Якщо ви об'єднаєте свій резонанс, якщо ви станете одним голосом замість дванадцяти окремих... ви зможете створити прорив.

Амерія відчула, як у неї похололо всередині.
— Ти хочеш, щоб ми... злилися? Як ти?
— Не зовсім, — відповів Крівін. — Ви залишитеся собою. Але на мить — на одну, єдину мить — ваші свідомості мають стати одним цілим. Одним імпульсом. Одним криком. Спрямованим туди.

Він показав на карту.
— Якщо це спрацює, ви не просто відправите сигнал. Ви створите тріщину в їхньому вимірі. Не для вторгнення. Для того, щоб вони побачили нас. Не як загрозу. Як... інший варіант. Як життя, яке не хоче воювати, а хоче співати.