Том 3 ГЛАВА 108. ЗБІР УЧЕНИЦЬ КРІВЛІНА

Вона йшла три дні.

Не фізично — її тіло ледь пересувалося по зруйнованих околицях столиці, але Англінція майже не відчувала його. Вона була занурена в мережу — ту нову, живу, дику мережу, що пульсувала навколо неї, крізь неї, всередині неї. Кожен крок був відкриттям. Кожен подих — новою нотою в симфонії, яку грав світ.

Вона бачила те, чого не бачили інші. Сірі зони тепер не здавалися їй мертвими — вони були просто... іншими. Застиглими в очікуванні. Деякі з них уже починали змінюватися під впливом нового пульсу — з тріщин у їхній ідеальній поверхні пробивалися паростки кольору, незграбні, але живі. Люди, яких вона зустрічала, дивилися на неї зі страхом і надією. Вони відчували в ній щось нове, щось, що вже не боялося.

Амерія зустріла її на околиці тієї самої підземної зали, де колись стояла антена. Тепер це місце було не впізнати. Антена перетворилася на велетенське дерево з металу та світла, його гілки сягали стелі, пробивали її і розходилися далі, в місто, в небо. Повітря дзвеніло від творчої енергії. На підлозі, де колись копошилися сірі будівельники, тепер росли кристалічні квіти, що тихо співали, коли їх торкалося світло.

Амерія стояла біля підніжжя цього дива. Вона була виснажена, але її очі горіли. Поруч з нею висів Рейн, його корпус тепер був вкритий химерними, живими візерунками, що пульсували в такт з деревом.
— Ти прийшла, — сказала Амерія просто. Без здивування. Без ворожості.
— Він покликав, — відповіла Англінція. — Не словами. Але я чула.

Вони дивилися одна на одну. Колишні вороги? Суперниці? Тепер ці категорії здавалися безглуздими. Новий світ не потребував старих ярликів.
— Де він? — запитала Англінція, дивлячись на дерево.
— Він скрізь, — сказала Амерія. — І ніде. Він став... принципом. Центром. Але його свідомість... вона тут. У цьому дереві. У цьому світлі. І вона чекає.

— Чекає? На що?
— На нас, — пролунав ще один голос.

З темряви зали вийшла постать. Молода жінка, років двадцяти, з коротким темним волоссям і очима, що світилися глибоким, фіалковим відтінком. Вона була одягнена в залишки форми Академії, але форма була змінена — на ній проступали такі самі живі візерунки, як на Рейні.
— Ліра, — представилася вона. — Колишній технік зв'язку Академії. Я працювала з Орою в бункері, коли він... коли все почалося. Я відчула поклик три дні тому. Вийшла з бункера вчора. Ішла сюди всю ніч.

Англінція кивнула. Вона відчувала в Лірі таку саму трансформацію, як і в собі. Не повну — вони були ще на півдорозі. Але вже не колишніми.
— Хто ще? — запитала вона.

Амерія повела їх углиб зали, до самого підніжжя дерева. Там, на камені, сиділи ще двоє.

Перша — жінка років сорока, з жорсткими рисами обличчя і глибокими зморшками біля очей. Вона була одягнена в простий робочий одяг, її руки були в мозолях. Але на її долонях тепер світилися ті самі візерунки.
— Я Світлана, — сказала вона. Голос у неї був низький, спокійний. — Була інженером на одній із геологічних станцій. Коли почалося... я думала, що божеволію. Бачила лінії, яких не бачила ніколи. Чула музику в камені. А потім зрозуміла — це не божевілля. Це... інше бачення. І я пішла на поклик. Сюди.

Друга була зовсім юною — дівчина років шістнадцяти, з блідим обличчям і великими, переляканими очима. Вона сиділа, обхопивши коліна руками, і здавалася крихкою, як кришталь. Але коли вона підвела погляд, Англінція побачила в її очах таку глибину, що на мить перехопило подих.
— Я... я Ніка, — прошепотіла дівчина. — Я була студенткою Академії. Молодший курс. Мене ніхто не вчив... я тільки починала. А коли все зруйнувалося, я сховалася в підвалі. І там... там я почула голос. Він сказав: «Не бійся. Ти не одна». І я побачила світло. Воно простяглося до мене. І тепер... тепер я бачу. Все. Так ясно. Так боляче. Так... красиво.

Вона заплакала, але це були сльози не розпачу, а полегшення. Нарешті вона могла сказати це вголос.

Амерія дивилася на них чотирьох. Колишній технік зв'язку, колишня права рука Вієри, колишній інженер, колишня студентка. Різні долі, різні шляхи. Але всі вони відчули одне й те саме. Всі вони почули поклик. І всі вони прийшли.

— Нас п'ятеро, — сказала Амерія. — П'ятеро, хто почув і не збожеволів. П'ятеро, хто відчуває нову мережу не як загрозу, а як... дім.
— Чому ми? — запитала Світлана. — Чому саме ми?
— Тому що ми були готові, — відповів голос.

Він пролунав не ззовні. Він пролунав усередині кожної з них. Тихий, втомлений, але рідний. Голос Крівіна.

Дерево спалахнуло яскравіше. З його стовбура виступила фігура — не з плоті, а з чистого, мерехтливого світла. Вона була нечіткою, мінливою, але в ній впізнавалися риси. Його риси.

— Майстре, — прошепотіла Англінція, і вперше за довгий час у її голосі не було ні страху, ні підлещування. Була просто повага.
— Я більше не майстер, — сказав Крівін-світло. — Я навіть не людина в тому сенсі, як ви. Я... вузол. Точка переходу. Але частина мене, та, що пам'ятає, що таке боятися, сподіватися, любити... вона тут. І вона бачить вас.

Він обвів їх поглядом — кожну окремо.
— Ви ті, хто почув. Не голос. Не слово. А саму музику нового світу. І не злякалися. Не збожеволіли. Ви прийшли. Це означає, що ви готові.
— До чого? — запитала Ліра.
— До наступного кроку. Світ змінюється. Сірі алгоритми ще сильні, але вони вже не можуть просто переписувати реальність — вона стала занадто складною, занадто живою. Зовнішні, ті, хто вторгся, — вони в замішанні. Вони не розуміють, що відбувається. Але скоро зрозуміють. І тоді вони завдадуть удару. Не по містах. По самій мережі. По тому, що я став.
— Ми захистимо тебе, — сказала Світлана, і в її голосі прозвучала та сама жорстка рішучість, з якою вона колись керувала буровими установками.
— Ні, — заперечив Крівін. — Не мене. Себе. І тих, хто прийде слідом. Ви будете не захисниками. Ви будете... садівниками. Ви будете поширювати нову мережу. Вчити інших чути. Допомагати тим, хто боїться, не зламатися, а розквітнути. Ви станете першими вчителями нового світу.