Том 3 ГЛАВА 107. ПЕРША УЧЕНИЦЯ: РІШЕННЯ ЙТИ ВСУПЕРЕЧ КОСМІЧНИМ ЗАБОРОНАМ

Три дні. Три дні вібрацій, кольорових кристалів та безсонних ночей. Три дні, протягом яких старий світ повільно, але невідворотно вицвітав, поступаючись місцем новому, незрозумілому. На материку сірі зони продовжували існувати, але тепер вони не розширювалися — вони «цвіли». З їхнього центру, з тієї точки, де Крівін розчинився, а потім відродився як вузол нової мережі, розходилися хвилі дивних, неможливих перетворень. Техніка, захоплена сірими алгоритмами, не руйнувалася — вона еволюціонувала в щось середнє між машиною та органікою. Люди, які потрапили в зону дії нової мережі, не вмирали — вони змінювалися. Деякі божеволіли від какофонії нових відчуттів. Інші — знаходили в собі неймовірні здібності, про які ніколи не підозрювали.

Острів Слухання залишався островом. Буквально. Але його кристалічний захист, створений віками для фільтрації та контролю будь-яких енергій, тепер працював як пастка. Вібрації нової реальності проникали всередину, відбивалися від кристалів, посилювалися, створюючи замкнений контур спотвореного резонансу.

Вієра майже не спала. Вона сиділа перед моніторами, вдивляючись у дані, які більше не мали сенсу. Її розум, гострий як бритва, намагався знайти закономірність, схему, контроль — і не міг. Все, що вона бачила, було красивим, складним і абсолютно непередбачуваним. І це було нестерпно.

Каєн мовчав. Він сидів у своїй клітці, але тепер його обличчя не було порожнім. Він слухав. Іноді його пальці легенько рухалися, немов диригували невидимим оркестром. Іноді на його губах з'являлася ледь помітна усмішка — не божевільна, а... розуміюча.

Англінція ходила по печері, наче звір у клітці. Її думки були хаотичними. Вона згадувала Крівіна. Не того зрадника, яким його малювала пропаганда Вієри. А справжнього. Того, хто навчав їх бачити мережу. Того, хто одного разу сказав: «Справжня сила не в тому, щоб контролювати реальність. Справжня сила — в тому, щоб дозволити їй бути, і знайти своє місце в її плині». Тоді це звучало як єресь. Тепер... це звучало як пророцтво.

На четвертий день вона прийняла рішення.

Вона підійшла до трону Вієри. Її обличчя було блідим, але очі горіли холодним, непохитним вогнем.
— Я йду, — сказала вона просто.

Вієра підвела голову. Її погляд був важким, налитим кров'ю від безсоння.
— Куди?
— Туди. На материк. До епіцентру. До Крівіна.
— Ти збожеволіла? — Вієра встала, її голос гримів. — Він наш ворог! Він аномалія! Він...
— Він майстер, — перебила Англінція. — І те, що він створив... це не аномалія. Це нова реальність. Ми можемо закривати очі, ховатися за кристалами і чекати, поки вона поглине нас. Або ми можемо піти їй назустріч. І спробувати зрозуміти. Не щоб контролювати. Щоб... знайти своє місце.

Вієра дивилася на неї, наче на божевільну.
— Ти знаєш, що за межами острова? Ти чула про людей, які змінюються? Про тих, хто божеволіє?
— Я знаю, — спокійно відповіла Англінція. — Але я також знаю, що ми, архітектори, маємо унікальний зв'язок з мережею. Ми відчуваємо її глибше за інших. І цей новий резонанс... він не ворожий. Він... запрошує. Не всіх. Але тих, хто готовий слухати.

Вона подивилася на Каєна. Той кивнув, ледь помітно.
— Він теж це відчуває. Він каже, що дехто з нас може не збожеволіти, а... розширитися. Але для цього треба перестати чинити опір. Треба дозволити собі увійти в цей новий потік.

— Це самогубство! — вигукнула Вієра.
— Можливо, — погодилася Англінція. — Але сидіти тут і чекати, поки кристали розірве зсередини... це теж самогубство. Тільки повільніше.

Вона підійшла до виходу з печери. Там, за товщею каменю, за захисними полями, лежав океан. А за ним — материк. Новий світ. Світ, народжений з тріщини.
— Ти порушуєш пряму заборону, — сказала Вієра. — Не мою. Космічну. Зовнішні можуть сприйняти це як...
— Зовнішні, — перебила Англінція, і в її голосі прозвучала гіркота, — вже тут. Вони вже зробили з нашим світом усе, що хотіли. І ми програли, коли намагалися воювати з ними їхньою ж зброєю — порядком. Крівін обрав інший шлях. І тепер... тепер, можливо, у нас з'явився шанс. Не перемогти. А вижити. Інакшими.

Вона оглянулася востаннє. На Вієру — втілення старого світу, зламану, але не зігнуту. На Каєна — прозрілого в'язня, що дивився на неї з дивною сумішшю заздрості та поваги.
— Якщо я не повернуся... — почала вона.
— Ти не повернешся, — сказав Каєн. — Туди, звідки йдуть, не повертаються. Але, можливо, звідти можна... народитися заново. Інакшою.

Англінція кивнула. Вона відчувала, як новий пульс — той самий, що йшов від Крівіна — кличе її. Не голосом. Не словом. Просто... тяжінням. Немов вона була залізною тирсою, а він — магнітом.

Вона вийшла.

Захисні поля острова розступилися перед нею. Її тіло на мить пронизав холод — це був останній дотик старого, контрольованого світу. А потім вона ступила за межу.

І світ вибухнув кольором.

Не фізичним. Внутрішнім. Всі вібрації, які вона відчувала в печері як далекий, спотворений гул, тепер увірвалися в її свідомість з неймовірною силою. Вона побачила мережу. Не стару, блакитну, структуровану. Нову. Вона була схожа на живий організм, що постійно змінював форму. Її нитки простягалися всюди — в небо, в землю, в кожну живу істоту. І в центрі цього мерехтливого, дикого павутиння пульсувало ядро. Воно було скрізь і ніде. Але вона знала — це він. Крівін.

Вона впала на коліна, хапаючи повітря. Її розум тріщав по швах, намагаючись вмістити неймовірну складність цього нового світу. Але вона не чинила опір. Вона згадала слова майстра: «Дозволь реальності бути». І вона дозволила.

Біль поступово вщух. Залишилося відчуття польоту, розчинення, злиття. Вона більше не була Англінцією, ученицею Вієри, архітектором. Вона була частиною чогось більшого. Частиною пісні, яку співав світ. І в цій пісні була її власна, унікальна нота.

Вона підвелася. Її обличчя було мокрим від сліз, але вона усміхалася. Перша учениця зробила крок у заборонене. І заборонене прийняло її.