Том 3 ГЛАВА 106. УЧЕНИЦІ ВІДЧУВАЮТЬ СПОТВОРЕНИЙ РЕЗОНАНС МАЙСТРА

На острові Слухання, в тій самій кристалічній печері, де раніше Вієра та Англінція намагалися встановити контроль над Каєном, повітря раптом застигло. Не в сенсі тиші — тиша тут була вічною. Воно застигло густиною. Немов вся вода в океані навколо острова на мить перетворилася на скло.

Вієра сиділа на своєму камені-троні, обличчя її було похмурим маскою влади. Вона стежила за звітами з материка, які ставали все рідшими та більш безглуздими. Дані про «сірі зони», про «шторм реальності», про світло в небі. Все це не вписувалося в її картину світу, де порядок мав перемагати. Англінція стояла поруч, її тонкі пальці мимоволі перебирали складки плаття — нервовий жест, який вона не могла стримати.

Каєн сидів у своїй кристалічній клітці. Він був спокійним, майже відсутнім. Його розум, частково звільнений від нав'язаної «істини», але ще не знайшовший нової опори, був порожнім сосудом. Він дивився в одну точку на стіні, де грало відбите світло кристалів.

Раптом він здригнувся. Не фізично. Його свідомість здригнулася. Він відчув щось знайоме. Нещодавнє, але настільки змінене, що ледь впізнаване. Це було схоже на ехо удару по натягнутій струні, від якої він колись відчував резонанс. На струні його власної, глибоко прихованої аномалії.

Він підвів голову, і вперше за довгий час його очі сфокусувалися не порожнечею, а чимось внутрішнім.
— Він... — прошепотів Каєн, і його голос був сипким, немов не використовувався віками. — Він не зник. Він... розтягнувся.

Вієра різко обернулася до нього.
— Хто? Про що ти?
— Майстер, — сказав Каєн просто, і в цьому слові не було ні зневаги, ні страху. Лише констатація факту. — Крівін. Його тріщина. Вона більше не точка. Вона... мережа. І вона співає. Співає щось... нове. Не те, що було.

Англінція зблідла. Вона теж була архітектором. Слабшим, менш обдарованим, ніж Крівін чи навіть Каєн, але все ж архітектором. Вона не бачила ліній дихання, як він, але відчувала їхні пульсації. І тепер, коли Каєн сказав це, вона теж відчула. Не чітко. Немов далекий гул землетрусу, що долинає через тисячі кілометрів. Це був не звук. Це було спотворення в самій основі її власного сприйняття реальності. Мережа, яку вона колись намагалася вивчити, контролювати, тепер вібрувала зовсім іншою, дикою і складною частотою.

— Що він зробив? — прошепотіла вона, не для Каєна, а для самої себе.
— Він прийняв це, — відповів Каєн, немов почувши. — Він не лагодив тріщину. Він дозволив їй бути. І вона... виросла. Вона стала чимось іншим. Чимось, що зв'язує не лише точки. Воно зв'язує... ідеї.

Вієра встала. Її влада, її контроль, весь її світ будувався на придушенні аномалій. На «лагодженні» тріщин. А тепер її найбільший ворог, архітектор-зрадник, не просто існував. Він став чимось набагато гіршим. Він став принципом. Принципом свободи тріщини. І цей принцип поширювався, немов зараза, досягаючи навіть її укріпленого острова.

— Це неможливо, — сказала вона, але в її голосі не було впевненості. Був жах.
— Це вже сталося, — сказав Каєн. Він теж встав, хитаючись. Кристали клітки відповіли йому легким дзвенінням. — Ви чуєте? Всі, хто мав зв'язок з мережею, хто намагався її контролювати або з нею працювати... ми всі це відчуваємо. Це як новий закон гравітації. Ти не бачиш його, але ти відчуваєш, як твій світ змінюється.

Англінція притулила руку до грудей. Вона відчувала тупі удари свого серця, які раптом збіглися з віддаленим пульсом тієї нової мережі. Це було неприємно. Нав'язливо. Немов хтось вплів сторонню мелодію в ритм її власного дихання.
— Що... що з нами буде? — запитала вона.
— Ми адаптуємося, — сказав Каєн. В його голосі не було ні надії, ні страху. Лише спостереження. — Або ні. Можливо, наші розуми, звиклі до старої, жорсткої мережі, не зможуть витримати цієї нової... плутанини. Ми можемо збожеволіти. Або наше розуміння може... розширитися. Але це вже не залежить від нас. Це залежить від нього. І від того, що він створив.

Раптом кришталеві стіни печери задзвеніли не самі по собі. Вони відтворили звук. Ні, не звук. Вібрацію. Ту саму, що відчували вони. Кристали, налаштовані на фокусування та контроль енергії, тепер стали резонаторами чогось стороннього. Вони почали просвічуватися зсередини не звичним білим чи блакитним світлом, а мінливими, теплими відтінками — золота, охри, навіть коротких спалахів зеленого та фіолетового.

Це було красиво. І жахливо. Бо це значило, що нова реальності проникала навіть сюди, в найбільш захищене місце Вієри.

Вієра стиснула кулаки. Її ілюзія контролю тріскалася, як ці кристали.
— Ми мусимо це зупинити, — сказала вона, але це звучало порожньо. Навіть вона розуміла, що не може зупинити принцип. Не може зупинити те, що стало частиною дихання світу.
— Зупинити? — Каєн гірко усміхнувся. — Ти хочеш зупинити музику, закривши вуха? Вона вже всередині. Вона в повітрі. В камені. У нас у крові. Учениці, — він подивився спочатку на Вієру, потім на Англінцію, — ми більше не майстри. Ми слухачі. І музика, яку грає наш колишній майстер... вона дика. І вона не питає нашої думки.

Він закрив очі, немов прислухаючись.
— І вона не самотня. Вона відгукується... десь. Далеко. Щось чує її. І відповідає.

Англінція відступила крок назад, наче від удару. Вона відчула це. Той самий відгук, про який сказав Каєн. Не чіткий сигнал. Відчуття простору, що раптом перестав бути порожнім. Відчуття присутності. Не ворожої. Не дружньої. Просто... цікавої. Цікавої до тієї дикої музики, що лилася з їхнього світу.

Вони всі троє стояли в печері, оточені дзвінкими, мінливими кристалами, і відчували, як старий світ розчиняється. Не під натиском ворога. Під тиском нового, народженого з власних тріщин. Їхній майстер зник. Але його резонанс — спотворений, розтягнутий, перетворений — тепер наповнював усе. І вони, його учениці (чи вороги?), мусили тепер навчитися жити в цьому новому, нестабільному, прекрасному і жахливому концерті реальності.