Том 3 ГЛАВА 104. СИМВОЛИ ПОЧИНАЮТЬ САМІ ПЕРЕБУДОВУВАТИСЬ

Амерія бігла, притулившись до стіни, яка з одного боку була вкрита сірою павутиною, з іншого — дивними золотистими прожилками, що проступили після проходу Аргоніта. Повітря гуло від невидимого конфлікту: шипіння дисциплінованих, геометричних променів сірих форм та глухих, багатоголосих гуркотів відповіді Аргоніта, схожих на зсуви пластів та тріск льоду.

Вона не дивилася на бій. Її погляд був прикутий до центра зали, де піднімалася антена — вежа з блискучих, холодних граней, увінчана сферою, що випромінювала стійкий, блідий потік енергії вгору. Це був якір. Спроба пришпилити реальність, закріпити її в одному, зручному для переписування стані.

Біля основи вежі ще копошилися десятки будівельників-автоматів. Амерія наближалася. В її руці кристал почав теплішати, немов відчував близькість мети. У вухах звучав голос Рейна, спокійний і чіткий, наче скрізь цей хаос:
— Двадцять метрів. Сенсори фіксують міцне енергетичне поле навколо основи. Фізичний контакт буде неможливим.
— Як тоді? — прошепотіла вона, присідаючи за розбитою колоною.
— Кристал містить не тільки дані. Він містить... намір. Намір на інтеграцію. Просто наблизься. І... відпусти його. Не кидай. Дай йому самому знайти шлях.

Це звучало як містика. Але вона довіряла Рейну. Вона зробила глибокий вдих і знову кинулася вперед, цього разу не ховаючись.

Один з будівельників, що нагадував зібраного з шестигранників павука, різко обернувся. Його «голова» — невелика сфера — сфокусувалася на ній. Промінь світла, схожий на лазерну точку, побіг по підлозі до її ніг. Не атака. Сканування.

Вона не зупинилася.

Павук видав серію клацань і поповз назустріч, піднімаючи гострі, як шила, передні кінцівки. Він не атакував. Він готувався до... нейтралізації. До перетворення на таку саму статичну, сіру масу, як і все навколо.

Амерія зігнулася і пройшла під ним, ковзнувши по пильній підлозі. Коли вона опинилася з іншого боку, павук різко розвернувся, але раптом його рухи стали різкими, некоординованими. Його геометрично досконалі лапки почали викривлятися, набуваючи неправильних кутів. Він застиг, тремтячи, а потім розсипався на купу окремих шестигранників, які почали повільно котитися в різні боки, кожен обертаючись зі своєю швидкістю.

Вона оглянулася. За нею, на шляху, яким вона пробігла, на сірих стінах і підлозі проступали яскраві, хаотичні візерунки. Це був слід кристала. Він уже активувався.

— Десять метрів, — сказав Рейн. — Поле захисту. Воно не пропустить нічого, що не відповідає їхній системі кодування.
— А кристал? — запитала вона, зупинившись перед невидимою, але відчутною стіною, від якої повітря тріщало статикою.
— Він... адаптується.

Вона розкрила долоню. Кристал лежав на ній, тепер не прозорий, а наповнений мінливими, живими кольорами. Він вібрував. Потім повільно піднявся в повітря, обертаючись. Він не намагався пробити бар'єр силою. Він... спілкувався з ним.

Від кристала до невидимої стіни потягнулася тонка нитка кольорового світла. Стіна в тому місці здригнулася. Сірі лінії, що формували її структуру, раптом почали переплітатися з новими кольорами. Вони не зникали. Вони набували відтінків. Ставали... різноманітнішими.

Бар'єр не пав. Він трансформувався. З непроникного екрана він став напівпрозорою, мінливою призмою, що заломлювала світло. Амерія побачила крізь нього серцевину антени — складний механізм з енергетичних каналів, що б'ють у стелю.

Кристал пройшов крізь бар'єр, немов крізь густу воду, і поплив далі, до самої основи антени. Він торкнувся холодного металу.

І зник.

Не вибухнув. Не засяяв. Він просто розчинився в структурі антени, як цукор у воді.

На мить нічого не сталося. Навіть бій між Аргонітом і роєм на хвилину затих, немов усі учасники завмерли в очікуванні.

Потім антена задзвеніла.

Низький, вібруючий звук, що йшов із самих її основ. Сфера на вершині згасла. А потім, замість стійкого потоку, з неї вирвався вихор кольорів. Він не був енергетичним пострілом. Це було схоже на... феєрверк. Або на вибух пилку. Мільйони крихітних, яскравих часток, кожна зі своїм власним, мінливим візерунком, полетіли вгору, в епіцентр нестабільності, і в сторони, впиваючись в сірі структури зали.

Там, куди вони потрапляли, відбувалося не руйнування. Символи — сірі лінії, геометричні форми, навіть самі будівельники-автомати — починали... перебудовуватися. Не за чітким планом. Не за алгоритмом Аргоніта. Вони починали еволюціонувати. Шестигранник на стіні виростав різнокольоровою мозаїкою. Павук, що розсипався, почав збиратися знову, але тепер його частини утворювали не павука, а щось схоже на крихітну, металеву квітку з обертовими пелюстками. Антена в центрі тріскалася, але не падала. Вона розгалужувалася, як дерево, і з її нових «гілок» починали капати краплі конденсованого світла, що утворювали на підлозі складні, тимчасові візерунки.

Сирі форми, що атакували Аргоніта, раптом зупинилися. Вони не були знищені. Вони були... збентежені. Їхня логіка не могла обробити це. Це не був напад. Це була пропозиція настільки складна, непослідовна і прекрасна, що їхні системи просто зависали, намагаючись знайти в цьому закономірність, якої не існувало.

Аргоніт скористався цим. Він не атакував. Він просто розширився, накривши всю залу золотавою імлою. В цій імлі процес прискорився. Сіре й золоте перепліталося, народжуючи третє — щось неможливо живе, дике та свобідне.

Амерія стояла, дивилася на це й розуміла. Кристал не був зброєю. Він був вірусом. Але не вірусом смерті. Вірусом свободи волі. Вірусом творчості. Він не наказував. Він пропонував варіанти. І системи, побудовані на жорсткому порядку, не мали інструментів, щоб відмовитися. Вони могли або зламатися, намагаючись все контролювати, або... прийняти пропозицію та змінитися.

Більшість змінювалися.

— Амерія, — почула вона голос Рейна, але тепер він звучав по-іншому. Немов з легким відтінком... захвату. — Процес неконтрольований. Він поширюється по всьому комплексу антени. Він досягає верхніх шарів. Він... контактує з епіцентром нестабільності.