Том 3 ГЛАВА 102. РАДА АКАДЕМІЇ УСВІДОМЛЮЄ

Тим часом у тих залах Академії, що ще не були переписані сірими лініями або не зруйновані нестабільністю, в глибокому, екранованому бункері, збиралася Рада. Ті, хто вижив. Не всі були архітекторами. Серед них були військові, що вціліли після розпаду міської оборони, кілька техніків зв'язку та Ора, їхній старий координатор, що виглядав тепер як привид.

На центральному екрані, захищеному грубими фільтрами, миготіла карта епіцентру. Блакитна точка — Крівін — була оточена концентричними колами шторму реальності. Дані з периферійних датчиків були жахливими: тиск, температура, гравітація, навіть часові показники — все скакало в діапазоні, що не мав ніякого сенсу.

Генерал Варк, людина з обличчям, вкритим шрамами невідомих вибухів, тупо вдивлявся в екран.
— Ми повинні знищити це, — сказав він, його голос був хрипким від диму. — Заражену зону. Дрони-камикадзе, орбітальний удар... все що завгодно. Це ракова пухлина. Вона росте.
— Знищити? — Ора підвів голову. Його очі були запалими, але вогник розуму в них не згас. — Ти бачиш масштаб нестабільності? Будь-який фізичний вплив може стати детонатором. Ми можемо не просто знищити квартал. Ми можемо розірвати саму тканину реальності тут. Створити... дірку. Яка поглине все.
— То що пропонуєш? Сидіти і дивитися, як це розростається?

Раптом заговорила технік зв'язку, молода жінка на ім'я Ліра. Вона працювала з тими ж залишковими даними, що й Рейн, але через інші, більш вузькі канали.
— Я... я отримала дивний сигнал. Не з епіцентру. З гір. Він модульований. Це... це не зовнішні. І не мережа.
— Що там? — запитав Ора.
— Схоже на... структуроване життя. Енергетичний паттерн, що не підкоряється нашим законам. Він еволюціонує. І він... рухається. У наш бік.

У залі повисла важка тиша. Нова загроза?
— Чи це... він? — невиразно запитав хтось. — Крівін? З того світла?
— Ні, — сказала Ліра. — Сигнатура інша. Старіша. Потужніша. І... творча. Вона не руйнує. Вона... пропонує.

Ора закрив очі. У нього в голові складалася картина. Світло в небі. Розсіяння Крівіна. Тепер — нестабільність тут і творчий пульс там. Він відкрив очі.
— Ми помилялися, — сказав він тихо, але так, що всі замовкли. — Ми думали, що стримуємо аномалію. Зара́зку. Але це не так.
— Тоді що? — буркнув Варк.
— Ми стримуємо не людину, — сказав Ора. Він підійшов до екрана, торкнувся пальцем блакитної точки. — Ми стримуємо симптом. Лихоманку. Світ захворів. Не на них. На їх відсутність.

Він обернувся до них, і в його погляді була жахлива прозорість.
— Крівін був... інтерфейсом. Людиною, через яку світ міг відчувати себе. І через яку він міг відчувати загрозу. Коли вони взяли його в полон, ізолювали частину його свідомості... вони не просто замкнули людину. Вони замкнули нервовий закінчення всього живого світу. І світ на це реагує. Божевіллям. Білою гарячкою. Він намагається звільнити свою частину. А не може. Тому ламається.

— То що ж, ми маємо його відпустити? — вигукнув Варк. — Дозволити цій... цій силі вільно блукати?
— Відпустити? — Ора гірко усміхнувся. — Ми не можемо цього зробити навіть якби хотіли. Бар'єри навколо нього поставили не ми. Їх поставили вони. Сірі. Ми лише... спостерігаємо за експериментом, що виходить з-під контролю.

Він подивився на дані Ліри.
— А ось цей сигнал з гір... це не загроза. Це... ліки. Або, принаймні, альтернатива. Світ, який не хоче ані нашого порядку, ані їхнього. Світ, який хоче... рости. Безконтрольно. Творчо. І він іде сюди не тому, що хоче знищити. Він іде, тому що тут біль. Тут його частина страждає.

У залі стало тихо. Навіть Варк замовк, обробляючи це.

— Що ж нам робити? — нарешті запитала Ліра.
— Ми повинні... стати проводниками, — сказав Ора. — Не захисниками. Не воїнами. Мишлями в стіні. Ми знаємо цю місцевість. Знаємо слабкі місця в їхніх бар'єрах — не ті, де вони тонші, а ті, де вони... найжорсткіші. Де їхня логіка найбільш крихка перед тим, чого не може зрозуміти. Ми можемо показати цьому... цьому пульсу з гір... шлях. Прямо до епіцентру. Допомогти йому дістатися до Крівіна. І потім... — він зробив паузу, — ...потім відступити. І спостерігати. Бо що станеться, коли ліки дістануться до центру інфекції, коли творчий хаос зіткнеться з мертвим порядком, ув'язнюючим частину живого світу... цього не може передбачити ніхто. Ані ми, ані вони.

Це була капітуляція. Визнання, що їхні старі знання, їхня влада, їхні плани — марні. Єдине, що вони могли зробити — допомогти силі, якої не розуміють, знайти шлях до іншої сили, яку вони також не розуміють.

— Це безумство, — прошепотів Варк.
— Так, — погодився Ора. — Але це єдине, що залишилося. Безумство або смерть. Принаймні безумство — воно живе.

Він підійшов до пульта.
— Ліро. Дай мені всі дані про сірі бар'єри. Усі аномалії, усі «тріщини» у їхній логіці, які ми зафіксували. Ми складаємо карту. Карту для дикого бога. А потім... передаємо її тому пульсу. І молимося. Щоб те, що народиться з цього зіткнення, буде... не гірше за те, що вже є.

Рада Академії, колись горда інституція, що керувала реальністю, тепер готувалася стати кур'єром. Провідником для сил, які перевершували їхнє розуміння.

А тим часом, на поверхні, нестабільність навколо блакитної точки робила новий, потужний сплеск. Здавалося, крижана клітка тріскалася. Але чи звільнялося те, що всередині? Чи вибухало?