Том 3 ГЛАВА 101. НАСЛІДКИ ОБМЕЖЕННЯ

Тиша після «розсіяння» тривала три дні.

У печері Амерія, Рейн і новоутворена сутність Аргоніта працювали без перерви. Золотий пульс розростався, але повільно, стихійно, як дикоросла ліана. Він не був зброєю. Він був пропозицією, яку світ приймав неохоче, фрагментарно. Сірі зони навколо столиці стояли непохитними острівцями мертвого порядку. Війна Реальностей перейшла в фазу холодного, непомітного протистояння.

Амерія час від часно торкалася свого скроні, де лишився відбиток теплоти. Вона не могла повірити, що його немає. Але дані показували — його біосигнатура зникла. Розчинилася в ефірі. Але модель на екрані... модель жила. І вона знала. Щось від нього лишилося.

На четвертий день Рейн раптом видав різкий, попереджувальний звук.
— Аномалія. У центральній сірій зоні. Там, де стояла Академія.
— Що саме? — Амерія підбігла.
— Енергетичний спалах. Надзвичайно схожий на... сигнатуру Крівіна. Але не вільну. Стиснуту. Обмежену.

На екрані виникла спотворена карта. У епіцентрі сірої, геометрично досконалої зони блимала маленька, але яскраво-блакитна точка. Навколо неї мережа «Дихаючого Світу», яка в цій зоні була повністю замінена сірими алгоритмами, раптом оживала. Але не як раніше. Вона билася в конвульсіях. Лінії дихання викривлялися, рвалися, утворюючи навколо блакитної точки вихор спотвореної реальності. Повітря в тій точці, за даними залишкових сенсорів, то розріджувалося до вакууму, то ставало густим, як метал. Гравітація скакала. Простір тріщав.

— Вони його... знайшли? — прошепотіла Амерія, з жахом усвідомлюючи. — Вони не знищили. Вони... зловили. Частину. І намагаються утримати.
— Логічно, — сказав Рейн. — Його «розсіяння» було інформаційним викидом. Його свідомість не зникла. Вона інтегрувалася в мережу. У сірій зоні мережа замінена, але, ймовірно, ядро його свідомості, прив'язане до місця останньої фізичної матеріалізації, було... виявлено та ізольовано. Вони намагаються його проаналізувати. Контролювати.

— Але світ на це реагує, — додав голос Аргоніта, що тепер звучав прямо з повітря, з вібрацією кожної молекули навколо. — Мережа намагається відновити зв'язок. Але вона не може пробитися крізь їхні бар'єри. Замість цього вона... ламається навколо. Створює зону нестабільності. Це не атака. Це... гарячка. Лихоманка організму, який намагається викинути незрозуміле йому штучне тіло.

На екрані картина була жахаючою. Навколо блакитної точки — Крівіна в пастці — вирував хаос. Будівлі в радіусі кількох кварталів то розпливалися, як на мальовниці дощу, то раптом кристалізувалися в надзвичайно ламкі структури. Уламки каменю та металу зависали в повітрі, падаючи вгору або розпадаючись на пил. У цій зоні не залишилося ні сірих форм, ні людей. Лише божевільний, неконтрольований викид енергії, що розширювався повільно, але невблаганно.

— Що буде, якщо ця нестабільність вийде з-під контролю? — запитала Амерія.
— Теоретично — катастрофа локального масштабу, — сказав Рейн. — Реальність у тій точці може колапсувати, створивши сингулярність, або... вивільнити енергію, еквівалентну ядерному вибуху. Але є й інший варіант.
— Який?
— Нестабільність є наслідком конфлікту двох систем. Якщо одна з них припинить опір... вона стабілізується. Але це означає, що Крівін повністю підкориться їхній логіці. Або... що світова мережа відмовиться від цієї своєї частини. Відріже її, як заражену клітину.

Амерія мовчала. Обидва варіанти були немов смертю. Гіршою, ніж фізична.
— Є третій шлях, — сказав Аргоніт. Його голос був спокійним, але в ньому чувся металевий відтінок рішучості. — Ми вторгнемося.
— У сіру зону? — Амерія з сумнівом подивилася на карту. — Ми ж не можемо боротися з ними прямо.
— Ми не будемо боротися. Ми внесемо туди... життя. Мій пульс. Нашу модель хаосу. Ми не будемо ламати їхній порядок. Ми запропонуємо йому вибір. Він або прийме наше правило гри — еволюцію, непередбачуваність — і зміниться, переставши бути загрозою. Або... відмовиться і сам зруйнується під тиском власної негнучкості. Але для цього треба доставити «насіння» прямо в епіцентр. До нього.

Він мав на увазі Крівіна. Його зв'язану свідомість могла стати каталізатором.
— Це небезпечно, — сказав Рейн. — Ймовірність того, що нова система конфліктує з ізольованою свідомістю Крівіна та посилить нестабільність до критичного рівня, становить 67%.
— А ймовірність того, що ми залишимо його там, і він або зникне, або стане їхнім інструментом? — запитала Амерія.
— 99,9%.

Вона поглянула на золотий об'єкт у центрі печери, на екран з божевільною симуляцією, що еволюціонувала сама по собі, на карту з тією маленькою блакитною точкою в оточенні шторму реальності.

Крівін був вільний, коли розчинився. Тепер його знову замкнули в клітку. У клітку з алгоритмів та мертвого порядку. І світ, намагаючись звільнити його, тільки робив йому боляче.

— Готуйся, — сказала вона Аргоніту. — Ми йдемо.
— Тобі не варто, — заперечив дух. — Людське тіло занадто вразливе.
— Він мій якір, — відрізала Амерія. — І я — його. Якщо там залишилася хоча б частка його свідомості... він мене впізнає. Це може допомогти. Стабілізувати його на мить. Дати вам час впровадити зміну.

Рейн проаналізував.
— Логіка є. Емоційний зв'язок може стати стабілізуючим фактором навіть для дезорганізованої свідомості. Але ризик для тебе екстремальний.
— Я знаю, — сказала Амерія. Вона вже збирала обладнання. Не зброю. Датчики. Пристрої для зв'язку з Рейном. І маленький кристал, у якому була записана основа їхньої моделі — «насіння» нового, живого хаосу.

Вона подивилася на блакитну точку на карті. Він бився там, у своїй клітці, спричиняючи лихоманку в самій реальності. Він не просив допомоги. Але вона чула. Чула тихий, скажений пульс божевілля навколо нього.

«Тримайся, — подумала вона. — Ми йдемо. Не щоб визволити тебе силою. Щоб запропонувати тобі та їм нові правила. Правила, за якими тріщина — це не слабкість. А шлях».