Том 2 ГЛАВА 100. КІНЕЦЬ ТОМУ 2

Крівін стояв на даху Академії над мертвим містом. Вітер ніс попіл і дикий, золотий відблиск з гір. Сірі форми, геометричні та незворушні, випливли з порожнечі і оточили його. Вони не нападали. Вони аналізували. Аномалія. Тріщина. Об'єкт для корекції.

Він не дивився на них. Він дивився на обрій, де пульсувало свіже, молоде світло Аргоніта. Він дивився у себе всередину, де блакитна мережа звичного світу перепліталася з тим самим золотим пульсом. Він був мостом. І мости або залишаються, або зношуються. Він вибрав третє.

Він усміхнувся. Не героїчно. З полегшенням.

Він простягнув руки, немов обіймаючи вітер, місто, гори, все. Потім звів погляд до неба, де вже прокидалися перші зірки, незважаючи на все.

— До побачення, — прошепотів він. Не для когось конкретно. Для всього.

І розчинився.

Не у вибуху. Не у спалаху. Він розкрився. Як квітка, що віддає насіння вітру. Кожна частка його сутності — пам'ять, біль, надія, сама тріщина в його душі — перетворилася на чисту, неоформлену інформацію, на іскру живого наміру. Блакитне світло мережі, золоте світло нового пульсу — все злилося в одне сяйво і розлетілося мільйоном тихих, теплих іскор.

Вони полетіли вниз, до міста. Впали на дахи, на вулиці, в тріщини асфальту, в порожні вікна. Деякі впали на людей, що ховалися в підвалах, — вони відчули раптовий спокій і дивну, безпідставну надію. Деякі впали в зону сірих ліній — там вони не знищили порядок, але вплели в нього дрібку хаосу: камінь раптом зацвів мохом, металева поверхня відбила колір заходу сонця.

Сірі форми на даху застигли. Їхні алгоритми зупинилися. Це не була атака. Це не було підкорення. Це був... подарунок. Щось безкорисне з точки зору логіки. І тому незрозуміле. Невиправдане. Вони не могли це обробити. Вони могли тільки спостерігати, як сяйво згасає, залишаючи лише вітер і тишу.

Крівін зник. Фізично. Зі світу людей.

Але в печері в горах Амерія раптом відчула не біль, а хвилю неймовірної теплоти. Наче хтось обійняв її зсередини. Перед її очима на мить виникло ясне, спокійне обличчя Крівіна. Він усміхався. Потім образ розсипався.

На екрані терміналу їхня симуляція, модель «життєвого хаосу», раптом ожила сама по собі. Вона не просто працювала. Вона еволюціонувала. Тріщина в центрі моделі розпустилася, як папороть, породивши цілу спіраль нових, неймовірно складних структур. Сірі лінії в симуляції, що імітували втручання зовнішніх, раптом почали викривлятися, набуваючи кольору, рухливості, життя.

Рейн видав звук, схожий на заціпеніння.
— Дані... Невідоме джерело енергії... вплинуло на модель. Воно не змінило код. Воно... дало йому мету. Еволюційний імпульс. Імовірність успішного протистояння системам «сірих» зросла на 400%.

— Це він, — прошепотіла Амерія. Сльози текли по її обличчю, але вона не плакала від горя. Від щось іншого. Від усвідомлення. — Він не помер. Він... розповсюдився.

У центрі печери об'єкт, в який перетворився Аргоніт, раптом спалахнув яскравіше. З нього випустився тонкий промінь світла прямо в стелю. Камінь не розтопився. Він зацвів кристалами, що росли, утворюючи неможливі, прекрасні форми. Ліс можливостей починав рости.

Над столицею, в тій самій точці, де зник Крівін, на кілька секунд з'явився примарний, красивий силует зі світла — абстрактний, схожий то на дерево, то на спалах. Потім він згас.

У світі людей Крівін зник.
Але у Війні Реальностей — тієї тихої, безкровної війни за саму природу буття — тільки що з'явилася нова, несподівана сторона. Не людна. Не машинна. Напівжива, напівсвідома сила. Сила життя, що прийняла свою неправильність, свою тріщину, і зробила з неї творчість.

Це був кінець. Кінець ілюзії контролю. Кінець старого світу.
І початок чогось абсолютно нового.

Настала ніч. У горах — золотий пульс. У місті — сірі зони та островки дивних, неможливих явищ. А в повітрі, у самій тканині реальності, тепер був відчутний легкий, незнищенний присмак свободи. Тріщини вже не були ранами.

Вони стали шрамами, з яких росли квіти.

3Том почне виходити 12 лютого