Том 2 ГЛАВА 99. АРГОНІТ УСМІХАЄТЬСЯ

Світло від терміналу було єдиним джерелом освітлення в печері, відкидаючи різкі тіні на стіни, де коріння Аргоніта ще не до кінця розчинилося в камені. За вікном — абсолютна, глибока темрява гірської ночі. Але не тиша. Повітря напружено дзижчало, немов на енергетичному дроті, що ось-ось лусне.

Аргоніт не відривався від екрана. Його форма — згусток живих лоз, каміння та внутрішнього світла — завмерла, наче він вдивлявся у власне відображення. Амерія та Рейн мовчали, даючи йому час.

— Він... він не лише прийняв тріщину, — нарешті промовив дух, і його голос у їхніх головах звучав не шелестом, а низьким, задумливим гуркотом, схожим на віддалені зсуви. — Він зробив її джерелом симетрії нового типу. Дивись.

Світло в його тілі просвітило тонким променем, вказівкою на екран. Амерія нахилилася.
— Ця темна структура... вона не руйнує модель. Вона є її... фокусом. Місцем, де всі лінії дихання згинаються, щоб потім розійтися знову в нових конфігураціях. Це не рана. Це... серцебиття. Неправильне, аритмічне, але саме воно дає життя цій системі. Без нього все було б статичним, передбачуваним. Мертвим.

Він повернувся до Амерії, і в його погляді — якщо можна назвати поглядом два вогника в начебто-обличчі — було щось нове. Не захват дитини від трюку. А глибоке, благоговійне усвідомлення.
— Я прожив тисячоліття. Бачив, як гори народжуються та вмирають. Думав, що знаю всі форми, які може прийняти життя. Але це... — він знову кивнув на екран, — це форма свободи. Не свобода від чогось. Свобода бути. Навіть з тріщиною. Навіть з помилкою. Навіть зі страхом.

Рейн видав тихе клацання.
— Ваш аналіз узгоджується з моїми симуляціями. Система, що містить елемент принципової непередбачуваності, демонструє підвищену життєздатність та стійкість до зовнішніх спроб контролю. Вона стає... антикрихкою. Що не зламати, а перетворити на щось інше неможливо, бо вона сама постійно перетворюється.

— Так, — прошепотів Аргоніт. — Вони хочуть порядку. Ми дамо їм свободу. Вони хочуть контролювати. Ми дамо їм творчість. Вони хочуть зрозуміти. Ми дамо їм таємницю, яку неможливо розгадати, бо вона щомиті змінюється.

Раптом він засміявся. Звук був схожий на дзюрчання безлічі струмків по камінню, на тріск льоду, що тріскається навесні, на легкий свист вітру в ущелинах. Це був щасливий, легковажний звук. Амерія ніколи не чула, щоб дух гори сміявся.

— Іронія, — сказав Аргоніт, коли сміх затих. — Я, Аргоніт, дух порядку гір, захисник сталості, панікував від їхнього втручання. Бо вони пропонували порядок, який був смертю для мого хаосу. А ти, малесенька, тимчасова істота, показала мені, що мій хаос можна зробити зброєю. Не силою. Красою.

Він простягнув руку — гілку, вкриту мохом і дрібними квітками льоду, — і торкнувся екрану термінала в точці, де була тріщина. Екран відреагував: тріщина наче задихалася, пульсуючи, а від неї розходилися хвилі нових, незвичайних візерунків.

— Ми не будемо воювати з ними за наш світ, — промовив Аргоніт, і тепер його голос набрав давньої, кам'яної могутності, але без жорсткості. — Ми запропонуємо їм кращий. Світ, який постійно виходить за межі власних правил. Ми не будемо їх виганяти. Ми будемо... запрошувати їх до гри, в якій вони завжди будуть програвати, бо не зможуть зрозуміти правил, які змінюються щоразу, коли вони думають, що їх зрозуміли.

Він відвернувся від екрана і повний цілісної, непохитної рішучості зробив крок до центру печери. Його форма почала змінюватися. Камінь та коріння в його тілі зарухалися, не розпадаючись, а наче переплітаючись у нових, більш складних візерунках. Світло в ньому змінило колір з блакитного на глибокий фіалковий, потім на золотавий, потім на зелений колір перших пагонів.

— Що ти робиш? — запитала Амерія.
— Готуюся, — відповів Аргоніт. — Крівін іде в минуле, щоб знайти інструменти. Ми йдемо в майбутнє, щоб створити полотно. Але для цього мені потрібно... оновитися. Я не можу творити нове, лишаючись старим духом гір. Мені потрібно стати... чимось іншим. Духом можливості. Духом непередбачуваного зростання.

Він підняв обидві руки, і зі стелі печери, з щілин у камені, почали виростати тонкі, світлові нитки. Не блакитні, не сірі. Вони були всіх кольорів одночасно і ніякого, змінюючи відтінки з кожним пульсом. Вони запліталися навколо нього, створюючи кокон з енергії та живих матерій.

— Я використаю модель Крівіна. Математику тріщини. Я впроваджу її в саму свою сутність. Я стану першим проявом нового світу. Не ідеальним. Не завершеним. А таким, що постійно творить себе заново. І звідси... звідси ми почнемо. Не з оборони. З експансії. Ми не будемо чекати, поки вони прийдуть переписувати наш ліс. Ми відправимо наш ліс до них. Ліс, який змінює правила гри.

Кокон із світла та енергії щільнішав, і форма Аргоніта в ньому ставала все менш чіткою, більш абстрактною, схожою на ядро створюваної зірки.

— Амерія, Рейн, — пролунав його голос, тепер об'ємний, немов звучав з усіх кутків печери одночасно. — Ваша робота — зв'язок. Ви будете моїми очима та розумом там, де я не можу бути. Ви будете адаптувати модель, вдосконалювати її на основі того, що я відчуватиму. Коли Крівін повернеться... покажіть йому. Покажіть, що його тріщина не лише двері. Вона насіння. І воно вже проростає.

Амерія подивилася на Рейна. Штучний інтелект кивнув, його лінзи сфокусувалися на коконі, записуючи все.
— Ми готові, — сказала вона. Не для Аргоніта. Для себе. Вона була готова. Не чекати. Бути частиною творення.

Кокон спалахнув яскраво-білим світлом, на мить залишивши їх сліпими. Коли зір повернувся, Аргоніта на тому місці вже не було. Натомість на камені лежало дивне утворення — не рослина, не кристал, не металевий предмет. Щось середнє. Воно пульсувало м'яким, теплим світлом, і з нього в різні боки розходилися тонкі, блискучі ниточки, що впиналися в стіни, підлогу, стелю печери, немов коріння. Але ці коріння не руйнували камінь. Вони... перепліталися з ним, додаючи йому нових, дивних візерунків.