Том 2 ГЛАВА 98. ЛІАНА ДИВИТЬСЯ ВСЛІД

Коли фігура Крівіна остаточно розчинилася в сірій мряці ранку, Амерія все ще стояла в вході в печеру. Рейн поруч був нерухомим, ніби теж вдивлявся в порожній простір, де щойно була людина, що означала для них все.

Сльози спливли самостійно, без стогону, без тремтіння. Вони просто текли, теплі та солоні, змиваючи пил, страх і щось ще — ту гостру, холодну іскру розлуки, що встромлялася прямо в грудну клітку. Вона не намагалася їх зупинити. Не наважувалася навіть моргнути, ніби кожна мить може стерти його останній слід у світлі.

«Це не прощання», — сказав він.
«Це делегування».
Вона повторила ці слова в голові, намагаючись зловити їхній сенс, зігрітися ними. Але тіло не вірило. Тіло пам’ятало тиск його долонь на обличчі, запах його шкіри — суміш вогкої землі, озону та чогось незвично гострого, немов блискавка, запечена в плоті. Тіло знало — він пішов у небезпеку. А вона залишилася.

Раптом Рейн порушив тишу. Його голос пролунав незвично тихо, майже по-людськи.
— Біометричні показники свідчать про сильний емоційний стрес. Рекомендую відійти від входу. Температура твого тіла швидко падає.

Вона кивнула, не рухаючись. Її погляд блукав по лінії дерев, по сірому небу. Все навколо здавалося раптом неймовірно далеким і безжиттєвим. Навіть блакитні лінії дихання світу, які вона не бачила, але відчувала їхню присутність після всіх подій, здавалися тьмяними, ніби віддалилися.

— Він... він залишив нас, — прошепотіла вона, не для Рейна, а для самої себе.
— Ні, — коректно поправив Рейн. — Він залишив вас тут з метою. Ймовірність його успіху та нашого виживання зараз корелюють. Його місія може надати нам інструменти. Наш стан спокою та безпеки може надати йому... психологічну опору. Це раціональний поділ обов’язків.

— Раціональний, — повторила вона безжиттєво. Потім гірко усміхнулася. — А я не раціональна, Рейне. Я... боюся. Я злюся. І я відчуваю себе покинутою.

— Це людська реакція, — констатував Рейн. — Але вона неефективна. Зараз ми повинні діяти.

«Діяти». Слово впало, як камінь, в тишу її розпачу. Воно мало вагу. Воно мало сенс. Крівін пішов, щоб діяти. Щоб врятувати сенс. А її обов’язок... був тут. Чекати на Аргоніта. Бути «якорем». Бути... чим?

Вона нарешті відвернулася від входу, витерла обличчя рукавом. Сльози припинилися, залишивши лише напругу в скронях і порожнечу в середині.
— Ти правий, — сказала вона, і її голос став твердішим. — Нам треба готуватися. Скажи, що ми можемо зробити поки що?

Рейн замигав сенсорами, повертаючись до своєї елементарної природи — аналізу та планування.
— Аргоніт повинен повернутися з інформацією про ефективність «безладдя». Нам потрібно буде створити модель його впливу. У нас обмежені ресурси, але твій термінал має базове програмне забезпечення для аналізу даних. Я можу служити процесором. Ми можемо спробувати створити симуляцію того, як непередбачувані зміни в локальній реальності можуть вплинути на «сірі нитки» зовнішніх.

— Це складно, — сказала Амерія, спускаючись нижче в печеру, до своєї сумки з обладнанням. — Ми не знаємо їхньої математики.
— Але ми знаємо нашу, — відповів Рейн. — Або, принаймні, знав Крівін. В його архівах на терміналі мають бути моделі «Дихаючого Світу». Ми можемо вивчити їх, зрозуміти, як світ будував свої зв'язки. А потім... спробувати змоделювати, що станеться, якщо в цю математику ввести абсолютно випадкову величину. Не помилку. А принципову непередбачуваність.

Ідея була божевільною. Але саме цього вони і потребували. Божевілля проти мертвого порядку.

Амерія включила термінал. Екран спалахнув блідим світлом, освітивши її втомлене обличчя. Вона знайшла зашифрований розділ з позначкою «К.А. – Особистий архів. Долина. Моделювання».

Вона завагалася. Це була його найглибша таємниця. Джерело його болю та сили. Але він лишив її тут. Довірив їй не тільки себе, але й це.
— Рейн, — сказала вона. — Допоможи мені розшифрувати.

Процес зайняв кілька хвилин. Коли файли відкрилися, Амерія застигла. Перед нею були не просто креслення чи рівняння. Це були... візії. Захоплені в математичних формулах спроби зобразити саму душу світу. Тут були моделі течій енергії, що нагадували квіти, що розквітають; структури, схожі на нейронні мережі дерев; динамічні системи, що описували, як камінь пам'ятає дотик води, а повітря — крик птаха.

Це була не наука. Це була поезія, написана мовою логіки. І в самому її центрі — темна, тріщиноподібна структура. Його тріщина. Не як помилка. Як... невід'ємна частина візерунка. Немов жила в мармурі.

— Він ніколи не намагався її виправити, — тихо сказала Амерія, розуміючи. — Він намагався зрозуміти її. Вписати в картину. Це... це як спроба намалювати власну тінь не як відсутність світла, а як окрему сутність.

— Логічно, — сказав Рейн. — Тінь — це також інформація. Вона визначає форму об'єкта.

Амерія почала читати. Спочатку важко, потім все швидше, вловлюючи логіку його думок. Вона не була архітектором. Але вона була досвідченим техніком, і ця робота була наповнена не лише геніальністю, а й відчайдушною, болісною чесністю. Тут були помилки, позначені червоним. Тупикові гілки, що обривалися. І серед них — спалахи неймовірної краси, ніби він на мить торкався чогось справді великого.

Вона працювала годинами. Рейн допомагав, пропонуючи алгоритми для симуляцій. Вони почали з чогось простого: з моделі потоку води. Звичайна вода тече за законами гравітації та тертя. Але що, якщо ввести в її рівняння «примху» — випадковий імпульс, який змушує частинку рідини в певний момент рухатися не вниз, а вгору, або застигати, або утворювати візерунок, який не повторюється?

Спочатку модель руйнувалася. Потім... щось стало з'являтися. Не хаос. Надхаос. Структури, що народжувалися з випадковості та гинули, щоб дати життя іншим. Це було схоже на те, як росте ліс, або як міняються хмари. Це не було передбачуване. Але це було... життєво.

Амерія відірвалася від екрана, коли за вікном печери вже справді стемніло. Вона була виснажена, але очі горіли.
— Рейн, ти бачиш? Це працює. Не як зброя. Як... анти-зброя. Як щось, що не можна прогнозувати, а отже, і контролювати. Їхні сірі нитки шукають закономірності, щоб їх переписати. А якщо закономірності просто... немає? Якщо є лише потік творчості, що постійно народжує себе заново?