Том 2 ГЛАВА 96. АМЕРІЯ ЗІЗНАЄТЬСЯ

Ідея, що виникла в печері, була схожа на дим: її важко було впіймати, але вона заповнила простір, змінила його. Крівін і Аргоніт говорили мовами, які Амерія не могла повністю зрозуміти. Слова змішувалися з образами, що народжувалися прямо в повітрі — сплесками блакитного світла, візерунками з корінців, що росли на стінах печери, швидкоплинними геометріями, що нагадували то квіти, то фрактали.

Вони планували не оборону. Не контратаку. Вони планували вторгнення. Вторгнення життя в мертву гармонію, творчості в алгоритм, непрогнозованості в досконалу програму.

Амерія сиділа осторонь, притиснувши коліна до грудей. Рейн стояв біля входу, його сенсори стежили одночасно за зовнішнім світом та за цим дивним симбіозом. Він аналізував, але не міг зробити висновків. Це виходило за межі його логіки.

Вона дивилася на Крівіна. На його запалі щоки, на вогкі від напруги волосся, на очі, що тепер світилися не лише втомою, але й нав'язливою, нездоровою енергією. Він більше не був тим розбитим, винуватим архітектором. Він був пророком нового безумства. І це лякало її.

Аргоніт раптом відірвався від своїх ментальних креслень.
— Мені треба йти. Мої ліси... вони вже відчувають зміну. Дерева починають рости... симетрично. Птахи складають однакові пісні. Я мушу спробувати впровадити перший елемент... безладдя. Створити потік, який не підкоряється ніяким законам.
— Будь обережним, — сказав Крівін. — Не борись із ними. Просто... будь. Інакшим.
Дух кивнув, і його форма почала розпливатися, зливаючись із каменем печери. — Я повернусь за сходом. З донесенням. І... з новими ідеями. Бо якщо це спрацює, навіть я не знаю, що зросте.

Він зник. Залишився лише запах сосни та відчуття легкої електричної іскри в повітрі.

У печері настала тиша. Надворі дощ ущух, залишивши лише краплі, що дзюрчали з виступу. Крівін відкинувся на спину, закрив очі, раптом знову здаючись смертельно втомленим.
— Рейн, — прошепотів він. — Скануй мене. Що... що з моєю тілесною оболонкою?

Рейн наблизився.
— Клітинна структура... нестабільна. Енергетичні показники коливаються на небезпечних рівнях. Ти стаєш... проводником завеликої потужності для органічного носія. Ризик відмови систем життєзабезпечення зростає з кожним годинником.
— Як довго? — спитав Крівін просто.
— Без втручання? Можливо, два-три дні. Потім... розпад.

Амерія відчула, як її серце зупинилося. Вона підвелася.
— Яке втручання? Що ми можемо зробити?
Рейн замикав.
— Дані недостатні. Причина — зовнішня енергетична інфузія. Зупинити її можна лише розривом зв'язку з мережею. Що призведе до втрати тієї самої здібності, яка зараз є єдиним нашим стратегічним перевагою. Це патове становище.

Крівін відкрив очі. Він дивився на темну стелю печери.
— Два дні. Достатньо, щоб закласти основу.
— Достатньо, щоб померти! — вигукнула Амерія, і її голос пролунав гостро, зірвавшись. — Ми не можемо просто... прийняти це!
— А що ми можемо, Амерія? — він повернув голову до неї. У його погляді не було страху. Лише спокійна, жахлива прийняття. — Я тріщина. Я розрив. Я створив себе таким, намагаючись обійти правила. Тепер ця тріщина стає шляхом. Для них — для вторгнення. Для світу — для відповіді. Для нас... для чогось нового. Логічно, що вона ж стане і моєю могилою. Провідники часто перегорають.

— Ні, — сказала вона рішуче, підходячи до нього. — Ні, це не логічно. Це поразка. Ти щойно переконав древнього духа перестати панікувати і почати творити, а сам плануєш просто згаснуть? Це лицемірство!

— Це реальність, — відповів він. — Ми граємо з силами, які не розуміємо. Це ціна.
— А хто вирішив, що це має бути твоя ціна? — її очі спалахували. — Може, це тому, що ти звик нести відповідальність? Звик до почуття провини? То слухай: я не дам тобі просто взяти і стати черговим героїчним трупом! Ми знайдемо спосіб.

Вона сіла поруч, взявши його руку. Його шкіра була сухою і гарячою, як пергамент.
— Крівіне, — почала вона тихо, і її голос раптом зламався. — Я не знаю, ким ти станеш. Я не знаю, що з нами буде через два дні. Світ може стати диким садом абсурду, або сірою пустелею порядку. Але я... я тут.

Він повільно повернувся до неї, і вперше за довгий час його погляд зфокусувався саме на ній. Не на тріщинах реальності. Не на мережі. На ній.
— Амерія...
— Ні, дай мені сказати, — перебила вона, і сльози, нарешті, прокотилися по її щоках. Вона не намагалася їх зупинити. — Я йшла за тобою, тому що вірила в те, що ти робиш. Потім — тому що не мала іншого вибору. А потім... потім я побачила, як ти ламаєшся. І збираєшся знову. Не тому що ти сильний. А тому що ти... живий. Найживіша людина серед усіх нас. Навіть коли ти плутався, навіть коли помилявся, навіть коли був готовий віддати себе — ти робив це не заради якоїсь абстрактної ідеї. А заради людей. Ради Вієри. Ради тих, кого не знав. Ради... мене.

Вона глибоко вдихнула.
— І тепер, коли ти кажеш про «ціну», про «провідник» і «два дні»... Я не приймаю це. Бо це означає, що вони перемогли. Не зовнішні. А тій холод, що сидить усередині тебе. Той, що каже: «Ти аномалія. Ти помилка. Ти повинен зникнути». Але ти не помилка, Крівіне. Ти... виявлення. Ти те, що стало видимим, коли світ почав тріскатися. І я не хочу жити в світі, який вилікував свої тріщини, заткнувши їх твоїм прахом. Я хочу жити в світі, де тріщина може бути не раною, а... дверми. І я хочу йти в ці двері поруч із тобою. Живим.

Вона замовкла. Її слова зависли в повітрі, теплі та сирі, як подих після дощу.

Крівін дивився на неї. Його обличчя здригнулося. Він підняв руку — ту, що вона тримала, — і обережно, немов сліпий, торкнувся її лиця, зітручив сльозу.
— Я... не думав, що хтось може бачити в цьому... двері, — прошепотів він.
— Тому що ти дуже дурний, — усміхнулася вона крізь сльози. — Архітектор, який не бачить красу у власній кривизні.

Він засміявся. Тихий, хрипкий, але справжній сміх.
— А що якщо... двері ведуть у нікуди?
— Тоді ми побудуємо щось по той бік. Разом. Але для цього тобі треба вижити. Не як герой. А як чоловік. Як мій... — вона завагалася, шукаючи слово, — ...моя тріщина в реальності. Моє вікно в щось дивне і нове.