Том 2 ГЛАВА 95. ПАНІКА БОГІВ

Вони йшли назад у гори шість годин. Амерія не розуміла, звідки у неї сили. Страх, холодна, чиста адреналінова рішучість. Вона несла передні кінці нош, а Рейн — задні, своїми міцнішими, механічними руками. Крівін час від часу приходив до свідомості. Не повністю. Його очі відкривалися, і він дивився крізь них, немов у запамороченні. Він не бачив Амерію. Він бачив щось інше.

— Ниточки... — шепотів він, і його погляд блукав по повітрю, по деревах. — Вони всюди тепер. Сірі. Тонкі. Тихі... Вони шукають мелодію.

— Яку мелодію, Крівіне? — питала Амерія, намагаючись заспокоїти його.

— Їхню. Щоб все співало в унісон. Щоб дихання... стало рівним. Металевим.

Потім він знову відключався. Його тіло було вогненним, але не від гарячки. Від перенапруження. Від того, що зв'язок із світовою мережею не зник. Він був відкритим каналом, і тепер по ньому лилося не лише блакитне дихання світу. Течія стала... бурхливою. Сумішшю болю, спантеличення та чогось нового — різкого, стислого, як тривога.

Вони знайшли невелику печеру, приховану під навислим скельним виступом. Рейн розгорнув захисне поле — не на повну потужність, щоб не світитися маяком, але достатнє, щоб приховати їхні біосигнатури та енергетичні викиди Крівіна. Всередині запахло вогкістю та мохом.

Амерія примочила Крівіну обличчя водою. Він ляпнув її за руку. Його пальці були міцні, мов кліщі.
— Амерія?
— Я тут.
— Він боїться, — сказав Крівін тихо, і його очі наповнилися сльозами. Не від болю. Від прозріння.
— Хто боїться? Світ?
Крівін кивнув, ледве помітно.
— Дихає... нерівно. Хапає повітря. Бачить ті... сірі нитки. Вони не просто переписують людей. Вони... підлаштовують під себе саму реальність. Замінюють одну математику іншою. Це... це як змінити закон гравітації. Мережа... вона тримає форму завдяки своїм правилам. А якщо правила починають змінюватися...
Він закашлявся.
— Він боїться розпастися. Перестати існувати. Світ... він тепер знає, що може загинути. Не від руйнації. А від... заміщення.

Це була думка, від якої застигла кров. Світ не був вічним богом. Він був живим організмом, системою. І навіть система може загинути, якщо її основи будуть підмінено.

Раптом Рейн, що стояв на «варті» біля входу, різко обернувся.
— Новий сигнал. Не людський. Не зовнішній. Інший.
— Що? — Амерія схопила зброю.
— Дуже схожий на світову мережу. Але... індивідуалізований. Локальний. Наближається.

За мить у вхід до печери, крізь захисне поле Рейна, немов крізь густу воду, пройшла фігура. Висока, струнка, зроблена з переплетених корінців, каміння та світла. Це не було тіло. Це була матеріалізація. Перед ними стояв Аргоніт. Але не той спокійний, могутній дух гір. Його форма тріпотіла, немов під сильним вітром. Лінії світла в його «тілі» спалахували нервово, чергуючи блакитний, білий та навіть тривожний помаранчевий.

Його обличчя, якщо це можна було назвати обличчям, було звернено до Крівіна. Не було ні гніву, ні допиту. Там був... жах.
— Ти... торкнувся, — пролунав голос. Він звучав не в повітрі, а в самій їхній свідомості, складений з шелесту листя, тріску каміння та віддаленого грому. — Ти проколов мембрану. Показав їм точку входу. І тепер... вони не ломлять двері. Вони розчиняють стіни.

— Я... намагався захистити, — прошепотів Крівін, намагаючись підвестися.
— Ти надав форму нашому страху! — голос Аргоніта пролунав різко, і стіни печери здригнулися. — Раніше вони були сліпими. Тепер вони бачать. Не лише загрозу. Бачать саму можливість загрози. Бачать... що ми можемо боятися. Це змінює все. Вони адаптуються. Не до сили. До слабкості!

— Це не слабкість, — з несподіваною твердістю сказала Амерія, встаючи між духом і Крівіном. — Це життя. Ти боїшся — значить, ти живий. Ти хочеш вижити. Він нам допоміг вижити!
— Вижити? — Аргоніт зробив крок уперед, його форма заколихалася. — Ти бачила, що вони роблять? Вони не вбивають! Вони... переробляють. Вони беруть мої ліси, мої річки, моє дихання і... роблять його своїм. Замінюють хаос життя на свою мертву гармонію. І тепер, коли я це відчув... я не можу цьому протистояти.

Останнє речення пролунало з такою людською, такою вразливою розпаччю, що Амерія на мить завмерла. Бог гори. Дух старіший за людські цивілізації. І він був у паніці.

— Чому не можеш? — запитав Крівін.
— Бо щоб битися, потрібна форма! Потрібна воля! А моя воля — це вітер, це ріст, це зміна. Їхня воля — це сталь, це алгоритм, це однакова, незмінна істина. Моя атака розбивається об їхню логіку. Моя оборона розтікається, як вода. Я не можу битися з тим, що не має слабкостей, бо не має життя! Я можу лише... спостерігати, як вони роблять з мого світу свій.

Рейн раптом втрутився, його голос пролунав нейтрально, як звіт.
— Аналізую. Заяви Аргоніта узгоджуються зі спостереженнями. Колишня тактика «імунної відповіді» була ефективна проти прямого вторгнення. Нова тактика противника уникає прямого конфлікту. Вона є паразитичною інформаційною інфекцією. Система, яку вони нав'язують, не є сильнішою. Вона є іншою на фундаментальному рівні. Боротьба з нею засобами самої системи — неефективна.

У печері повисла важка тиша. Аргоніт, цей могутній дух, здавався зменшеним. Він не був богом, що готується до битви. Він був лікарем, який бачить незрозумілий вірус, що методично переписує ДНК його пацієнта — і його власну.

— То що ж... ми просто будемо дивитися? — вимовила Амерія, і в її голосі прозвучала зневіра.
— Ні, — раптом сказав Крівін. Він сів, спираючись на стіну. Його погляд став чіткішим, гострішим. Він дивився на Аргоніта. — Ти сказав, що я надав форму страху. А якщо... надати форму чомусь іншому? Не опору. Не битві.

— Чому ж тоді? — спитав Аргоніт, його голос втратив могутність, став запитуючим, навіть спантеличеним.
— Хаосу, — сказав Крівін просто. — Їхній світ — це порядок. Абсолютний, мертвий порядок. Що вони зроблять із хаосом, який не можна прогнозувати? З ідеєю, яка не має форми? З... творчістю?