Том 2 ГЛАВА 94. НЕ БИТВА

Світло згасло. Дзвін у вухах поступово стих, поступившись місцем приглушеному гудінню власної крові. Амерія на колінах біля Крівіна, її руки тремтять, намагаючись зупинити кров з його носа й вух, яка здається занадто темною, занадто густою.

Рейн мовчки сканує стан Крівіна, його сенсори рухаються нервово. Він не може дати прогноз. Життєві показники хаотично стрибають, немов два різних організми намагаються вжитися в одному тілі. Один — людський. Інший — щось інше.

— Ми мусимо звідси вибратися, — рішуче каже Амерія, не стільки Рейну, скільки самій собі. — До першої точки зв’язку. До людей.

Надворі зовсім світає. Звичайний, бруднувато-сірий світанок, без фіолетових відтінків. Здається, що нічого й не було. Але це не так. Повітря на смак — озон і щось гірке, немов після потужного розряду. Птахи не співають.

Амерія з Рейном влаштовують ноші з уламків стола та тентів. Переносять Крівіна, який час від часу стогне, але не приходить до тями. Його шкіра палає, немов від сильного жаху.

Їхній шлях лежить униз, до покинутої службової станції на околиці малого селища. Там має бути радіо. По дорозі вони бачать сліди події, розмазані по реальності. Дивні, застиглі лужи застиглого фіолетового світла, немов плями машинної оливи на траві. Дерева, стовбури яких викривлені немов від спеки, але без ознак горіння. Повітря тріщить статичною електрикою.

Рейн раптом зупиняється.
— Сканую. На відстані двох кілометрів... концентрація людей. Сильний емоційний фон. Паніка. Але... це не просто паніка. Це...
Він не знає слова.

Амерія прискорює крок.

Селище, яке вони знаходять, не зруйноване. Воно неушкоджене. Воно інше. Будівлі стоять на своїх місцях, але їхні кути здаються надто правильними, немов підкресленими. Тіні лежать не там, де мають лежати за пори року та часу доби. Вони різкі, чорні, немов вирізані з паперу.

На центральній площі товпиться біля сотні людей. Вони не бігають, не кричать. Вони стоять майже нерухомо, дивлячись в одну точку — на стару дзвіницю. Амерія слідує за їхніми поглядами.

На дзвіниці немає дзвону. Там, у повітрі, на висоті приблизно десяти метрів, завис Об'єкт. Не фіолетовий сканер. Не геометрична фігура. Це куля з матового, темно-сірого металу, діаметром з людський зріст. Вона не випромінює світла, не видає звуків. Вона просто є. А від неї до кожного людини на площі тягнеться тонка, ледве помітна сіра нитка світла. Немов невидимий павук сплів усіх у єдину мережу.

Люди стоять з порожніми, відсутніми обличчями. Деякі плачуть беззвучно. Інші усміхаються однаковими, незграбними посмішками. Дитина тримає за руку ляльку, обертаючи її голову на триста шістдесят градусів, знову і знову, немов заведена.

— Що вони зробили? — шепоче Амерія, і в її голосі більше жалю, ніж жаху.

— Не атака, — тихо каже Рейн. — Асиміляція. Програмованя. Вони не руйнують матерію. Вони... переписують логіку. Імплантують нові правила в простір і свідомість.

Він наводить сенсори на кулю.
— Вона не воєнна одиниця. Це... стабілізатор. Транслятор. Вона готує місцевість. Робить її... сумісною.

Амерія дивиться на цю мирну, жахливу сцену. Битви немає. Ніхто не гине від променів чи вибухів. Гіне світ, яким він був. Гне свідомість. Гне саму можливість вибору.

Вона відчуває холодну логіку цього. Це не вторгнення. Це апгрейд. А для них, для людства, для всього живого на цій планеті — це замінник смерті. Смерть «я». І заміна на щось інше, що буде функціонувати в новій, нав'язаній реальності.

— Крівін був правий, — каже вона. — Вони отримали відповідь. І змінили стратегію. Вони не будуть воювати з імунною системою. Вони будуть вводити її в клінічну смерть, клітина за клітиною, селище за селищем. Робити так, щоб тілу не треба було чинити опір. Бо воно просто... перестане бути собою.

Раптом одна з сірих ниток, що йде від кулі до молодого чоловіка, тріпотіє. Чоловік здригається. Його очі, до цього порожні, наповнюються жахом. Він робить крок назад, намагаючись відірватися. Його губи рухаються, немов він намагається кричати.

Куля реагує миттєво. Сіра нитка спалахує яскраво-білим. Чоловік завмирає на півкроці. Його обличчя знову стає порожнім. А потім, повільно, незграбно, він піднімає руку і кладе її на плече жінки, що стоїть поруч. Та повертає до нього таку саму порожню посмішку.

Це не насильство. Це... корекція.

Амерія відчуває, як її охоплює паніка, холодна і раціональна. Їх тут виявить той самий сканер. А вони несуть Крівіна — найбільшу аномалію, «свідому руку» світу. Він буде першою ціллю для «корекції». Або — каталізатором нового спалаху імунного відторгнення, яке може знищити все селище разом із людьми.

— Ми йдемо, — шепоче вона. — Назад. У гори. Подалі звідси.

Вони відступають, непомічені. Амерія оглядається востаннє. На площі один з чоловіків підійшов до фонтану, нахилився і почав пити. Але він не п'є. Він просто тримає рот під струменем води, яка тече, немов все гаразд.

Це була не битва.
Битва має два боки.
Тут був лише... процес. Безжальний, тихий і абсолютно безособовий процес заміни.

Амерія розуміє. Вони прогнали симптом. А хвороба лише змінила форму. Тепер їм належить не воювати. На їхню долю випало спостерігати за тим, як світ, який вони знали, помирає не від куль і вогню, а від тиші та сірих ниточок.

І вони повинні знайти спосіб зупинити не вторгнення.
А переписування.