Том 2 ГЛАВА 93. СВІДОМІСТЬ

Відчуття належності, що спалахнуло в Крівіні, було крихким, як перший льодохід на річці. Воно не зняло болю від сканування, не відновило вирізані шматки його сутності. Але вони змінило перспективу. Світ був не кліткою. Він був фортецею. І вони — тріщинами, порушеннями — виявилися не слабким місцем у стінах, а... бійницями. Спорідненими, хоча й незрозумілими, механізмами захисту.

— Рейн, статус? — сипким голосом запитав Крівін, спираючись на Амерію.
Штучний інтелект, його корпус все ще випромінював легкий запах озона, видавив:
— Зовнішнє сканування припинено. Енергетичний фон стабілізується на рівнях, що на 17% вищі за базові. Імунна реакція мережі затухає, але залишається в активованому стані. Ймовірність повторного зондування протягом наступних 2,4 годин — 67%.
— Вони не відступлять так просто, — промовила Амерія. Її погляд був прикутий до місця, де зникла тріщина. — Вони лише пробували. Тепер почнеться справжня робота.

Крівін кивнув. Його розум, все ще порізаний холодним дотиком зовнішніх, намагався зібрати осколки докупи.
— Це було не просто зондування. Це було... пошукове свердління. Вони шукали точку входу з мінімальним опором. Мене. Архітектора. Той, хто вже порушив цілісність системи. Я був... найслабшою ланкою.
— Але світ їх зупинив.
— Світ зупинив конкретну спробу. Але вони отримали дані. Вони тепер знають силу опору, його природу. Наступна атака буде точнішою. Агресивнішою.

Він нарешті зміг стояти без допомоги. Дихання світу навколо, блакитна мережа, все ще відчувалася спотвореною, немов після хвороби. Але в цьому спотворенні тепер була структура. Візерунок. Він не був випадковим. Це був шрам, рубець, що затягувався. Світ лікував сам себе від вторгнення. І робив це з жахливою, безособовою ефективністю.

— Нам потрібно попередити столицю, — сказала Амерія. — Вієру, Раду. Якщо таке станеться над містом...
— Вони не готові, — перебив Крівін. — Ні технічно, ні психологічно. Паніка зруйнує більше, ніж самі зовнішні. Але ти права. Попередити треба.

Рейн видав серію клацань.
— Зв'язок зі столицею... відсутній. Завади. В ефірі є... залишкові фіолетові частоти. Вони заглушують усі звичайні канали. Ми в ізоляції.

Амерія стиснула кулаки.
— Значить, вони вже почали. Блокували комунікації перш ніж завдати головного удару.
— Ні, — задумливо сказав Крівін. Він знову закрив очі, намагаючись не відчувати, а розуміти блакитну мережу. — Це не була цілеспрямована блокада. Це побічний ефект. Їхні інструменти, їхня енергія... вона просто інша. Вона, як важка металева музика, перекриває всі інші звуки. Вони навіть не помічають, що роблять з нашими технологіями.

Раптом він відкрив очі.
— Але світ помічає. Мережа... вона адаптується. Дивись.

Він простягнув руку, немов показуючи на щось невидиме. Амерія нічого не бачила, але Рейн знову активував сенсори.
— Правда. Блакитні лінії... вони зміщують свої резонансні частоти. Намагаються обійти завади. Це... це неймовірно. Швидкість адаптації значно перевищує будь-які відомі нам моделі.

Над ними знову пролунав той самий вібруючий звук, тільки тепер він був на октаву нижчим, густішим. Земля знову здригнулася, але цього разу поштовх був не різким, а хвильовим, ніби від далекого вибуху десь за обрієм.

— Що це? — прошепотіла Амерія.
— Головний удар, — похолодним голосом сказав Крівін. — Вони не пробиваються точечно. Вони... тиснуть. На всю площину реальності одночасно. Пробують її продавити, як тонку плівку.

У повітрі одна за одною почали з'являтися фіолетові лінії. Не тріщини, а шрами, грубі шви, ніби хтось намагався зшити різні шматки тканини силою. З них не вилазили сканери. З них лилося світло. Холодне, мертве, фіолетове світло, що заливало все навколо, вимиваючи кольори, перетворюючи світ на негатив. Дерева за вікном здалися чорними силуетами на фіолетовому небі. Каміння на підлозі відкидало різкі, не природні тіні.

Амерія відчула, як її охоплює нудота. Це було не просто візуальне явище. Це було втручання в закони фізики. У саму логіку буття.
— Я... не можу добре думати, — вимовила вона, хватаючись за голову. — Усі думки...
— Їхня реальність конфліктує з нашою, — пояснив Крівін, відчуваючи ту саму важкість на свідомості. — Наш мозок, наші інстинкти пристосовані до одних законів. Вони нав'язують інші. Це... як спроба дихати під водою без легенів.

Але світ не здавався. Блакитні лінії дихання, невидимі для Амерії, для Крівіна спалахнули яскраво-білим вогнем. Вони не просто існували — вони напружувалися. Він відчув, ніби вся планета, кожен камінь, кожна рослина, сама повітряна прослойка, стиснулася, згуртувалася, щоб чинити опір тиску. Фіолетові шви в реальності почали потріскувати по краях. Звук був схожий на гуркіт льоду під величезним тиском.

— Дивись, — прошепотів Крівін, показуючи на найближчий шов.

З країв фіолетової лінії почало сочитися золоте сяйво. Не зовнішнє, а внутрішнє. Немов світ прогризав чужорідну тканину зсередини, розтоплюючи її власним, живим теплом. Фіолетовий колір почав вицвітати, ставати брудним, потім сірим, а потім зовсім розсипався на пил, що зник у повітрі.

Але на зміну зниклому шву негайно з'являлися два нових, трохи далі. Зовнішні тиснули знову і знову, знаходячи нові слабкі точки.

— Це балансування на лезі, — сказав Рейн, його голос звучав напружено, навіть для машинного. — Імунна реакція потужна, але неефективна. Вона лікує симптоми, а не хворобу. Джерело тиску знаходиться за межами досяжності.

Крівін раптом зробив крок уперед, наблизившись до одного з фіолетових швів, що пульсував, немов жила.
— А якщо... дати йому напрямок?
— Що? — Амерія налякано подивилася на нього.
— Вони шукають слабкі місця. Я — слабке місце. Я — відкрита рана, тріщина. Але що, якщо рана може... контролюватися? Що, якщо я не буду пасивною ціллю, а... приманкою? Ловушкою?

Він обернувся до них, його очі горіли несамовитим вогнем суміші болю, страху та нового, небезпечного розуміння.
— Світ реагує інстинктивно. Як тіло. Але я — частина цього тіла зі свідомістю. Я можу... побачити біль. Можу вказати на неї. Можу сфокусувати імунну відповідь не туди, куди вони тиснуть, а туди... звідки вони тиснуть.