Том 2 ГЛАВА 92. СВІТ РЕАГУЄ

Затишшя після конфлікту з Каєном тривало лише кілька годин. Поки його, мовчазного та зламаного, везли назад до столиці під суворим наглядом, а Вієра з Англінцією готувалися до складного процесу реінтеграції або ізоляції його прихильників, на гори насувалася ніч. Але не звичайна.

Спочатку це був лише дивний, ледь помітний вібруючий звук, що виникав десь на межі чутності. Ніби гігантський камертон зачіпав саму тканину повітря. Крівін, що сидів біля імпровізованого вогнища всередині геодезичного пункту, підвів голову. Амерія, що дрімала поруч, теперінько відкрила очі.

— Ти чуєш? — прошепотіла вона.
— Так, — сказав він. Це не було диханням світу. Це було щось інше. Щось... зовнішнє.

Рейн, що стояв на «сторожі» біля єдиного функціонуючого терміналу, раптом активувався. Його сенсори засяяли тривожним червоним.
— Аномальне зростання енергетичного фону. Джерело... нелокалізоване. Воно скрізь. У повітрі. У землі. У тріщинах.

Крівін схопився на ноги. Він закрив очі, намагаючись налаштуватися. Звичайна блакитна мережа дихання світу тепер була... спотвореною. Ніби по ній пройшли хвилі від потужного удару, що надійшов ззовні. Але це не був удар. Це був... запит. Надпотужний, грубий, незграбний запит, що не намагався розуміти, а просто сканував, вивчав, оцінював.

— Вони тут, — видихнув він. — Зовнішні. Вони почали активну фазу.
— Що вони роблять? — запитала Амерія, підводячись.
— Сканують. Глибоко. Набагато глибше, ніж раніше. Вони... знімають шари. Як шкірку з фрукта.

Раптом земля під ними здригнулася. Не так, як раніше — не легке стогнання. Це був різкий, короткий поштовх, ніби хтось ударив кулаком по столу знизу. Стіни будівли затріщали, зі стелі сипнувся пил.

У ту ж мить у повітрі з'явилося світло. Не сонячне. Не електричне. Блідо-фіолетове, мертве світло, що виходило з тонких, раптово з'явившихся тріщин у повітрі. Вони не були тріщинами реальності, як від Аргоніт. Вони були штучними. Наче розрізи скальпелем. І через них проглядали не зорі, не інші світи, а... структури. Холодні, геометричні, позбавлені будь-якої органіки.

— Що це? — прошепотіла Амерія, відступаючи.
— Їхні інструменти, — сказав Крівін. Його голос був напруженим. — Вони пробують на міцність. Вивчають щільність нашої реальності.

Одна з фіолетових тріщин, що виникла посеред кімнати, раптом розширилася. З неї полинув потік холодного повітря, що пахнув озоном та чимось металічним. А потім... щось почало вилазити. Не істота. Об'єкт. Плаваюча, напівпрозора геометрична фігура, що оберталася навколо своєї осі, випромінюючи тихе дзижчання. Вона не нападала. Вона просто... спостерігала. Сканувала їх, будівлю, каміння на підлозі.

Рейн різко обернувся, навівши на об'єкт свою вбудовану зброю. Але перш ніж він встиг вистрілити, об'єкт миттєво зреагував. З його центру випустилася тонка фіолетова нитка енергії, яка ударила Рейна в корпус. Штучний інтелект застиг, його системи на мить згасли, а потім перезавантажилися з дивним, спотвореним звуком.

— Мої... захисні системи... пробиті, — видавив Рейн, його голос став різким, металевим. — Вони... зламали протоколи.

Об'єкт, начебто задоволений, повернувся до Крівіна та Амерії. Він завис перед ними, і Крівін відчув, як холодне, бездушне свідомлення щільно обволікає його розум. Це було не як увага Аргоніт. Це було як... перевірка товару. Оцінка властивостей.

— Відійди, — сказав Крівін Амерії, намагаючись встати між нею та об'єктом.

Але об'єкт раптом змістив фокус. Він не цікавився Амерією. Він цікавився ним. Тією самою відкритою раною в реальності, тим самим «маяком», що привів їх сюди. Фіолетове світло стало яскравішим, концентруючись на Крівіні. Він відчув, як щось холодне та гостре впивається в його свідомість, намагаючись просканувати його глибини. Не почуття. Не пам'ять. Його структуру. Те, що робило його архітектором. Те, що зв'язувало його з іншими світами.

Біль був не фізичним. Він був екзистенційним. Немов його самоідентичність розбирали на частини холодними, незграбними пальцями. Він застогнав, впавши на коліна.

— Крівіне! — крикнула Амерія, кидаючись до нього, але фіолетова нитка енергії відштовхнула її, немов легкий поштовх.

І тоді сталося щось інше.

Світ відповів.

Не Аргоніт. Сам світ. Ті самі блакитні лінії дихання, що пронизували реальність, раптом спалахнули. Вони не були обуреними. Не були захистними. Вони просто... скоригувалися.

Фіолетова тріщина в повітрі раптом здригнулася. Її геометрія, до цього ідеально чітка, спотворилася. Ніби реальність навколо неї раптом стала густішою, в'язкішою. Об'єкт, що сканував Крівіна, затрипотів. Його дзижчання стало нерівним, переривчастим.

А потім з підлоги, зі стін, з самої повітря виникли тонкі, золотисті нитки. Не фізичні. Енергетичні. Вони обплели фіолетову тріщину, немов павутина, що оповила здобич. І почали... стягувати.

Це не була атака. Це була реакція. Немов імунна система організму, що виявила чужорідне тіло і почала його ізолювати.

Фіолетова тріщина з жахливим скреготом почала закриватися. Об'єкт всередині затріпотів ще сильніше, намагаючись вирватися, але золоті нитки тримали його міцно. Останнє, що почув Крівін, перш ніж тріщина зникла з різким хлопом, — це був звук, схожий на розбите скло, змішане з електронним виттям.

Тиша. Лише важке дихання Крівіна та Амерії. Фіолетове світло зникло. Золоті нитки розсипалися на пил світла і згасли. Лишилися лише тріщини від поштовху в стінах та запах озону.

— Що... що це було? — запитала Амерія, підбігаючи до Крівіна.

Він сидів на підлозі, тремтячи. Сканування залишило після себе жахливу порожнечу, немов частину його вирізали.
— Вони... вони спробували мене «зчитати», — прохрипів він. — Але світ... світ їх зупинив. Не Аргоніт. Сам світ. Він... він не прийняв їхнє втручання.