Том 2 ГЛАВА 91. ЗНЯТТЯ ПЕЧАТЕЙ

Вітер ніс слова Каєна, змішуючи їх зі свистом між скелями. «Аномалія. Лікують. Видаляють.» Кожне слово було кригою. Крівін відчував, як вони впиваються в нього, але не як образа. Як проста констатація з боку старої парадигми. Для Каєна світ був чітко поділений: своє/чуже, порядок/хаос, людина/аномалія. У цій системі координат Крівін не мав місця.

— Я не аномалія, Каєне, — сказав Крівін, не підвищуючи голосу. Він розклав руки, показуючи, що нічого не тримає. — Я наслідок. Наслідок твоєї системи, що намагалася заморозити життя. А життя не заморожується. Воно дихає. Воно тріскається. Аргоніт — не ворог. Вона — дихання світу, що стало свідомим. А ти намагаєшся затиснути горло, щоб воно замовкло.

— Брехня! — вигукнув Каєн. Його обличчя спотворювали гнів і щось інше — страх. Страх перед невизначеністю, перед тим, що не піддається контролю. — Ти приніс хаос! Ти показав їй нас! Ти привів зовнішніх! Кожна катастрофа — на твоїй руці!

— Так, — погодився Крівін, і ця згода, здавалося, збила Каєна з пантелику. — Я приніс зміни. А зміни завжди болючі. Але я не приносив їх навмисно. Я намагався зрозуміти. І тепер я пропоную зрозуміти разом. Замість того щоб знищувати один одного, поки справжній ворог стоїть за порогом.

Він зробив крок уперед. Бійці Каєна напружилися, піднявши зброю.
— Справжній ворог? — Каєн засміявся, але сміх був коротким, нервовим. — Ось він, переді мною! Ти — симптом хвороби! І хворобу лікують, вирізуючи заражену тканину!

Він зробив руку. Бійці почали оточувати Крівіна.

У цей момент двері будівлі відчинилися. На порозі з’явилася Вієра, а за нею — Англінція. Обидві без зброї. Вієра тримала перед собою свій службовий планшет, на екрані якого миготів офіційний герб Ради.

— Каєн! — голос Вієри пролунав різко, порізавши вітер. — Від імені Ради нагляду, я наказую тобі негайно припинити несанкціоновану військову операцію! Твої повноваження Внутрішньої комісії скасовані голосуванням Ради! Ця дія є державною зрадою!

Каєн на мить завмер. Його очі звужувалися.
— Рада? Яка Рада? Та, що продалася зраднику? Ви більше не Рада. Ви — зрадники. І вас також буде усунено.

— Не намагайся, Каєне, — сказала Англінція. Її голос був холодним, як сталь. — Ми передали всім військовим підрозділам офіційний наказ про твоє усунення. Твої люди отримали його за хвилину до нашого прибуття. Подивись на них.

Каєн обернувся до своїх бійців. Дехто з них, дійсно, непевно переступив з ноги на ногу. Їхні шоломи були непрозорими, але напруга в їхніх позах говорила про внутрішній конфлікт. Вони були солдатами. Вони слухали накази. Але тепер накази стали суперечливими.

— Не слухайте їх! — заревів Каєн. — Вони обмануті! Вони ведуть нас до загибелі! Знищте зрадника! Це останній наказ вірного вам командира!

Кілька бійців невпевнено підняли зброю. Інші вагалися.

Крівін усе це бачив, але не з цього. Він відчував щось інше. Глибокий, низький гул, що йшов не з повітря, а з-під землі. З самих скель. Дихання світу змінювалося. Аргоніт була тут. Не сфокусовано, як раніше. Вона... спостерігала за конфліктом. І цей конфлікт, цей розкол між людьми, ця боротьба за визначення «свого» та «чужого» — це теж був візерунок. Складний, болісний, живий.

Раптом земля під ногами легко здригнулася. Не сильно. Не так, щоб звалити з ніг. Але достатньо, щоб усі відчули. Скеля застогнала, немов від давнього болю.

Каєн і його люди завмерли, збентежені. Навіть вітер на мить затих.

Крівін скористався цим.
— Бачиш? — сказав він, звертаючись одночасно до Каєна та до тих, хто його оточував. — Світ чує нас. Він чує наш розкол. І цей розкол болить йому. Бо ми — частина нього. І коли ми деремо один одного, ми деремо його самого.

Він зробив ще один крок, уже не до Каєна, а до найближчого бійця. Він дивився не на дуло зброї, а на темне скло шолома, наче намагаючись побачити людину за ним.
— Ти солдат. Ти захищаєш. Але від чого? Від мене? Чи від того, що може прийти зовні? Від тих, хто сканував нас, хто вивчав, хто готується прийти і взяти все? Хто ми для них? Союзники? Вороги? Ресурс? Ми не знаємо. Але ми знаємо одне: роз’єднані, ми будемо слабкі. Роз’єднані, ми загинемо.

Земля знову здригнулася, сильніше. Здалеку, десь у глибині гір, лунав глухий гуркіт — не вибух, а наче... зітхання. Глибоке, важке зітхання.

Бійці відступили на крок, озираючись. Страх перед невідомою стихією був сильнішим за страх перед непокорою.

— Це він! — закричав Каєн, вказуючи на Крівіна. — Він викликає це! Він маніпулює нею!
— Ні, — спокійно сказав Крівін. — Вона просто відчуває. І їй боляче. Бо я їй показав, що ми можемо бути чимось більшим, ніж джерелом гарних руйнувань. А тепер вона бачить, що ми також можемо бути джерелом болю. Для себе. Для неї.

Вієра скористалася моментом. Вона підійшла ближче, тримаючи планшет так, щоб його бачили всі.
— Якщо ти — справжній солдат, Каєне, твоя перша відданість — Імперії. Імперії, що зараз перебуває під загрозою. Той, хто стоїть перед тобою, — не ворог Імперії. Він — ключ до її виживання. Рада офіційно призначила його спеціальним радником. Ми пропонуємо йому та Амерії повну амністію в обмін на допомогу. Це рішення законне. Твій опір тепер — це не служба. Це бунт.

Слова «бунт» пролунали останнім цвяхом у домовину авторитету Каєна. Він побачив, як його люди опускають зброю. Один за одним. Вони не переходили на інший бік. Вони просто... припиняли діяти. Виконувати суперечливі накази.

Каєн стояв один. Його обличчя було сірим від лютості та розуміння поразки. Він програв. Не тільки тут. Програв всю війну за душу системи. Стара академія, яку він уособлював, остаточно розсипалася.

— Ти... ти знищив все, — прошипів він, дивлячись на Крівіна. — Все, що ми будували.
— Я нічого не знищував, — сказав Крівін. — Я просто зняв печатки. Печатки страху, що тримали нас у темряві. Тепер ми бачимо. І бачити — боляче. Але це єдиний шлях до чогось справжнього.